"Пророку Анзак, чи не приєднаєтеся ви до мене на сцені?"
Анзак піднявся на сцену й знервовано став позаду подіуму, доки Голова Міста не пропустив його вперед. Він відчував у грудях биття усіх своїх сердець, коли погляди натовпу зосередились на ньому, неначе намагаючись випалити діру в його лобі. Він кілька разів перетасував папери, глибоко вдихнув і почав говорити.
"Доброго вечора."
Він скривився, коли почув жалюгідний писк, яким видавався його власний голос. Тремтливі слова повисли в повітрі, поки натовп мовчки дивився на Анзака в очікуванні, що він продовжить. З іншим глибоким вдихом, він розпочав знову.
"Я, пророк і чарівник Анзак Тілочтиль, вчений освітянин Його Граціозності пророка Артема і Вчення Марседового, Справжнього Творця, благословенно буде Його ім'я." — Слова благодаті прокотилися крізь натовп. — "Я прийшов від Оксамитової Корони, аби доставити важливе повідомлення вам, Місто Тентабоу, подібно тому, як мої товариші пророки зробили все, що було в наших силах, для інших міст у печерах."
Анзак відчував на собі їхні мовчазні погляди, поки вони спокійно чекали його слів. Він мріяв про те, щоб втекти звідси. Його очі ковзнули вправо, де стояв Голова Міста й підбадьорливо, хоча й фальшиво, усміхався. Він перегородив єдиний вихід зі сцени, й навіть якби Анзак спробував зістрибнути, його оточив би натовп. Він був у пастці й, ще до того як продовжити, прошепотів собі під ніс коротку молитву.
"Велике відкриття нещодавно було зроблено щодо печер, у яких ми всі проживаємо. Ми довго припускали, що щось живе за межами цих стін. Тепер ми маємо ґрунтовні докази, щоб припустити, що світ поза ними не просто існує, а й наближений до нашого набагато більше, ніж ми думали." — Схвильоване шепотіння донеслось зі збіговища слухачів, проте швидко затихло. Анзак поглянув униз, на ідеально завчену промову й удав, що йому важко прочитати її. Він витер піт з лоба й подивився на натовп, його голос дещо затремтів.
"Розумієте… що ж, ми думаємо, що зовнішній світ набагато більший за наш. Допоки все, що ми знаємо — поза нашим світом існують мільярди інших; можливо кожен з них має власну, цікаву історію і…" — Анзак з усіх сил намагався приховати правду, але з облич людей ставало зрозуміло, що це не працює.
Голова міста наблизився до подіуму, він повернувся до слухачів і легко усміхнувся. "Пророче Анзаку, вам доведеться пояснити нам, що це насправді означає." — Він підморгнув вченому й хтось у натовпі засміявся.
Анзак натомість виглядав так, наче був готовий розплакатись. Можливості оминути це більше не було. "Ох.. що ж, світ, в якому ми живемо, насправді не є… світом." — Він побачив, як обличчя людей розгублено скривились і вирішив, що єдиним шляхом буде сказати це напряму. — "Ми виявили дві приховані печери, кожну з яких блокували великі поклади оксамиту й білого каменю. Одна вела до великого озера з нескінченним запасом солоної води, а іншу займав оксамитовий валун, що бився."
Він швидко зібрав папери до купи й продовжив, дивлячись з подіуму. — "Особистою думкою Вчення є те, що ми знаходимось всередині величезної істоти. Наш оксамит і білий камінь є плоттю і кістками цього створіння; а живемо ми, харчуючись чужорідними матеріалами, якимось чином поглинутими цим створінням для підтримки власного життя. Ми вважаємо, що це є ознакою, що наш зв'язок з цим організмом не обмежується життям всередині нього, і це… що ж.." — Його кістляві пальці стукали по табличці з білого каменю, офіційному наказу від Його Величності Пророка Артема, наче намагаючись захистити його слова.
"Оскільки це створіння з плоті, його природа не є божественною. Це не Марсед, і Марсед не створив нас. Ми були народжені."
Він витріщався на позіхаючий натовп і сподівався, що тиша скоро скінчиться.
Пророк Анзак і голова міста Гервальт обидва звисали з карнизів для штор, із мотузками, туго перев'язаними навколо їхніх ший. Язики полум'я огортали їхні тепер пошматовані тіла, а здуття ще більш спотворювало побиті обличчя. Поки штори висіли спокійно, хтось підбіг і грубо, шматком вугілля залишив напис на хрусткій, білій тканині.
ЄРЕТИЧНА ПАДАЛЬ
За шторами натовп почав забивати дошками двері й вікна першого поверху Зали Оголошень. Стіни були вкриті густими плямами різноманітних алкогольними напоїв і залишками скла, коли склади обшукували та грабували; солодкі нектари й пекучі настоянки вільно розливалися канавами й вулицями. Велична статуя на центральній площі тепер лежала в руїнах, тріщини від каміння і кулаків натовпу давали їй жахливого вигляду. По вулицях винні й невинні зустрічалися в спільних узах вогню і крові, втрачаючи свої життя через їхню безглузду зарозумілість. Хтось приніс полум'я і підпалив Залу, разом із замкненими всередині Чарівниками. Тих, хто наважувався вистрибнути з вікна, зустрічав озброєний ненавистю і люттю натовп, що бажав лише одного — крові.
Представники сил оборони приєднувались до натовпу; а тих, хто ні — швидко знешкоджували. Місто Тентабоу було стерто в хаосі власного гніву, і ті нещасні, кому не пощастило прислухатись до слів Анзака, опинилися у списку жертв, який все ріс. Будинки й підприємства були пограбовані в хаосі, та скоро натовп зрозумів, що спалювання Зали було недостатньо. Вогонь розростався глибше до серця міста, й за деякий час не лишилося нічого, крім плями попелу всередині печери.
Кожне з п'яти міст, що знаходились під впливом Вчення, зазнало схожого сценарію; увесь спротив був швидко придушений. У пориві руйнувань вони перекладали провину на корумпованих Пророків. Натовп маршував вперед до Корони з Оксамиту. Смолоскипи підстрибували вздовж дороги в рівній, зосередженій лінії. Натовп побачить, що вчення Марседа зустрінуть вогневим хрещенням за їхні гріхи, але на його місці почнеться нова ера.
Але щоб це сталось, Корона мала впасти — та їм довелось би зробити щось з печерою і каменем, що бився, про які говорив Анзак.
Я почуваю себе дивно, пекучий біль у моєму череві поступово заповнює те місце, де живе частина мого тягаря. Ці відчуття знайомі мені, але цього разу вони мене непокоять. Воно більше, ніж я будь-коли відчував. Воно лежить поруч з одним із моїх багатьох сердець; можливо, моє тіло нарешті починає підводити мене. Мені цікаво: може, це мій вантаж святкує те, чому я не радий — що моя смерть настане швидше, ніж я сподівався.
Все ж, гадаю, мій час наближається. Зрештою, я просто старий у морі.