Між полицями

Ця стаття є перекладом


рейтинг: 0+x

Ця розповідь - це продовження "Виходячи з книги". Рекомендуємо спочатку прочитати першу частину.

Спочатку, вона не бачила нічого окрім темряви. Потім почало мерехтіти червоне сяйво. Лежачи на холодній, твердій поверхні, вона дивилася перед собою. Біля неї щось свистіло, гуркотіло та бриньчало, що складувалося враження, ніби мільйони дерев'яних намистин одночасно падають на землю. Неподалік лунав звук, схожий на сміх. Весь шум змішувався в загальний гул який, здавалося, окутував її і злегка давив.

До неї донісся чийсь голос.

- Я ж казав, що зробити це тут - гарна ідея! - Після цих слів стало чуті сміх.

Все навколо вертілося. Головний біль був такий, немов останні три дні вона тільки те і робила що пила "Jack Daniels", та й шлунок почувався не набагато краще. Щось мокре відчувалося під носом. Торкнувшись, вона зрозуміла що це була кров.

"Добре, - подумала вона. - Це не саме гірше що траплялося в моєму житті. Треба вставати."

Коли вона почала підніматися, то побачила простягнуту руку.

- Потрібна рука? - запитав той самий голос.

Вона відштовхнула руку. Голос в думках задавався питанням, чому вона червона, але вона проігнорувала це. Перекотившись набік, вона спробувала встати, але лікті підігнулись. Чиїсь руки підхопили її ззаду та потягнули догори. Вона відштовхнула їх.

- Відчепися, - пробурмотіла вона, більш для себе, ніж до когось. Глибоко вдихнувши, вона виставила ноги вперед, потім під себе та відштовхнулася ними. Спочатку присівши, вона змусила себе піднятися. Стиснувши зуби, вона змусила себе стояти. Її ноги підкосилися, але вона вистояла.

Витерши залишки крові з під носа, вона озирнулася. До цих пір вона лежала на круглій кам'яній платформі під якою, на відстані близько фута, красувався зелений килим. Кімната була величезною - стелі не було видно, а стіни простиралися на сотні метрів. Навколо неї, два десятка людей зібралися навколо грилю, розмовляли, сміялися, тримаючи в руках банки з пивом. Принаймні, деякі з них були людьми. Там було щось, що виглядало як акула з ногами, яка пожирала велетенський гамбургер. Поруч з цим, маса білосніжних щупалець, розміром з собаку, займалася грилем. Вони, в свою чергу, бесідували з десятифутовим чоловіком, зробленим з міді, латуні та золота.

Вона обернулася. За нею був інший чоловік, його шкіра була червоного кольору, як у лобстера, та яскраво блакитні очі. Він був одягнений в латану шкіряну куртку, джинси та футболку, з зображенням логотипу групи "Black Flag". Наскільки вона змогла розгледіти, в нього зовсім не було волосся, за винятком тонкого гребня, що пролягав від центру голови вниз під куртку. Він широко посміхався до неї.

- Привіт, - сказав він, - Мене звати Колбі.

- Я думала, що це Бі…

- Чувак, це було до чортиків круто, - сказав він, а його усмішка розтягнулася ще ширше. - Уяви собі, цей Шлях не використовували уже близько… двох місяців? Мітчелот казав що те що ми прийдемо сюди, нічого не дасть, але мені здається що він уже не вважає себе таким розумником, чи не так? Агов, Мітч? - крикнув він, закинувши руку догори, - Ти винен мені ту копію "DeFronde", покидьку. - Після, він повернув свою увагу на Елісон. Раптово вона зрозуміла що навколо неї з'юрбилися ще декілька… створінь.

- Що ж, так де я…

- Вони не вірили мені, коли я казав що вмію відчувати Шляхи! Буде їм наука. - Його посмішка стала ще ширшою і він почав шльопати долонями по колінам. - Ти тут вперше, так? Так, якщо б це було не так, то ти б знала що потрібно робити щоб не впасти. Я можу показати, якщо хочеш. Та чуваче, чорт, це було реально круто. Більшість людей, які потрапляють сюди вперше, вивертає! Але ти встала, мовби нічого і не трапилося. Очманіти.

- Це чудово, але…

- Ти напевне хочеш з усіма познайомитись, чи не так? Не весело вивчати Бібліотеку самому, особливо вперше. Якщо, звичайно, у тебе немає гіда, але якщо б він у тебе був, то ти не впала коли прибула сюди, чи не так? Але не хвилюйся, ми завжди раді новим людям. Звідки ти? Хоча, я думаю ти не знаєш як правильно відповісти на це. Я маю на увазі, з якої країни? Хто президент? У вас є Гілфераньска їжа? Здаеться, ти досить…

- Заткни. Писок, - сказала вона, майже випльовуючи слова, - Я намагаюсь задати одне кляте питання. Чому це так складно?

Колбі злякано моргнув. Посмішка зникла з його обличчя.

- О. Так. Ой, дідько, вибач, я не хотів здатися грубим, - Він потер потилицю та відвів погляд.

Вона зітхнула.

- Ти сказав що це Бібліотека. На скільки я знаю, в бібліотеках є книги, але я не бачу тут жодної. Що тут коїться. Де я?

- Ми в бічній частині, - сказав він, все ще дивлячись в сторону. - Ну, знаєш, для інших речей. Розслабитись там, поспати, ну різних речей. - Він махнув в сторону гриля, - Самі книжки в іншій частині.

- Добре, - сказала вона, схрестивши руки, - Як мені потрапити туди?

- Ти не хочеш залишитись ненадовго? - Він виглядав засмученим. - Давай, це буде весело. У нас є стейки, Деймон зробить пасту, а ще буде пиріг і багато книжок. Тим паче, ти заблукаєш, якщо підеш сама.

- Зі мною все буде добре, - сказала вона. Оглянувши кімнату, вона побачила десятки інших груп людей. Деякі куховарили, інші сиділи та читали книжки, хтось навіть поставив намет. На скільки вона могла судити, тільки один з десяти присутніх тут, був людиною. - Як пройти до книг?

Зітхнувши, Колбі вказав куди іти.

- Можеш хоча б сказати що шукаєш? Я міг би підказати більш точний напрямок.

Елісон на мить задумалась.

- Мені потрібна інформація про Долоню Змія. Де вони. Що вони роблять. Де мені їх знайти І все що ти знаєш про Фонд.

Колбі зблід.

- Фонд? Ти в своєму розумі? Якого дідька тобі від них потрібно? - Його погляд почав метатися по кімнаті. Він клацнув зубами. - Чувак, я мав зрозуміти все, ще по твоєму приземленню. Слухай, я не маю нічого спільного з ними, ці М.С. всі як одна йобнуті психи. - Він притих.

М.С. Знайоме ім'я. Вона чула його раніше, чутки про таємничу фігур в Долні. Вона зітхнула.

- Навіщо тоді було турбувати? - вона розвернулась і збиралась піти.

Я вибачаюсь. - сказав голос. Елісон обернулася і побачила що до неї наближається світловолоса жінка, невисокого росту. - Я почула, що ви цікавитесь Долонею?

- Ви можете допомогти дістатися до них? - запитала Елісон.

- Я можу де що краще ніж це, - посміхаючись сказала жінка. - Я її член. Я можу відповісти на всі питання, які тебе цікавлять. Асле спочатку, давай візьмемо по бургеру.

Бургери були непогані, включаючи те, що їх приготувала інопланетна тентакльова потвора. Соковиті і добре приправлені, з ідеальною кількістю сиру. Елісон швидко з'їла його, попутно розглядаючи істот навколо. В своїх мандрівках вона вже бачила не-людей: духа відходів, інопланетян, захоплених Фондом, демона, якого викликали невдалим заклинанням, та нічого подібного тому, що вона бачила зараз, та не в такій кількості. Там було щось схоже на маленьке живе дерево, чоловік з блискучими крилами, жінка, обличчя якої постійно ховалося у пітьмі.

Там були балакучі тварини та робот, який, немов, зійшов зі сторінок новел Азімова. Всього кілька метрів від неї, маса летючих бульбашок розмовляла з жінкою з кліткою на голові (в комплекті з папугою). З того що Елісон могла зрозуміти, вони обговорювали принципи божественного втручання. Люди там теж були, але небагато. Вона не знала чого очікувати від цього місця, але точно не такого.

Білявка підійшла до Елісон. У неї в руках був піднос з трьома бургерами, багато картоплі-фрі, а також велика банка з пивом. Принаймні, Елісон була майже впевнена що це пиво. Етикатка не була на англійській мові, або на якійсь іншій людській мові, які вона знала.

- Добре, - сказала жінка. - По-перше, мене звати Мередіт. А ти?

- Елісон, - відповіла вона.

- Гарне ім'я, - сказала жінка, зробивши великий ковток за банки. - І так, Елісон, чого тобі треба від нас? Не часто до нас ось так заявляються.

Елісон задумалась над цим. Вона не знала цю жінку. Все що вона знала, це те що Мередіт збрехала їй про членство в Долоні. Вона могла бути шпигуном, злим духом, могла бути кимось із друзів Ділігема.

- Я шукаю друга. Він зник кілька місяців тому, та перед цим, він розповів про вас і це місце.

Мередіт кивнула.

- І ти думаєш що Фонд приклав руку до його зникнення, так? - Вона знову ковтнула пива, а потім зім'яла банку і поклала її під ноги.

- Він вважав що за ним слідкували. Він був… іншим, казав що за ним прийдуть. Перед тим як зникнути, він зателефонував мені пізно вночі і сказав що йому потрібно сховатись. Це була моя остання розмова з ним.

Це була поганенька брехня, але це мало спрацювати. Напевно. Так вона хоча б зрозуміє, чи можна казати правду цій жінці.

Мередіт кивнула.

- Як його звати? Багато людей шукають притулку у нас.

Елісон закусила губу.

- Джонатан Белл. У нього чорне волосся, зелені очі, десь такого зросту, - вона показала рукою, - і завжди виглядає нервозним.

- Не можу сказати що коли-небудь бачила його, вибач, - сказала Мередіт. - Хоча, існують десятки наших груп, навколо Бібліотеки. Можливо він в якійсь із них. - Вона вкусила чізбургер і пережовуючи його, задумалась. - Але ти займаєшся ще чимось, не тільки його пошуками, чи не так?

Елісон здригнулася.

- Що ти маєш на увазі?

- Якщо б ти шукала свого друга, то тебе б не цікавила інформація про Фонд, - сказала Мередіт глянувши Елісон у вічі. У її погляді було щось неприємне. Елісон ледве втрималась щоб не стиснутися в грудку. - Ти плануєш завдати їм шкоди. Принаймні, хочеш цього.

- Все не так, - сказала Елісон.

- Послухай, - сказала Мередіт. - Чому ти тут - не мої справи. Якщо хочеш зберегти це в таємниці, добре, нехай це буде таємниця. Але виступати проти Фонду, це інше. Якщо ті станеш у них на шляху, тобі кінець. Три моїх приятеля були вбиті ними. Ще двох схопили, і я нічого не можу зробити з цим. Ти впевнена що готова мати такого ворога?

Елісон не знала що сказати першим. Авжеж вона була готова. Саме для цього вона пройшла весь цей шлях. Вона просто не думала, що її запитають так прямо.

- Я готова.

Мередіт посміхнулася. Це не була радісна посмішка.

- Побачимо.

Після трапези, Мередіт відвела Елісон до іншої кімнати, обставленої ліжками.

- У мене ще я деякі справи, про які потрібно подбати, - сказала Мередіт. - Це займе близько тижня. В цей час, ти можеш оглянути тут все. Вивчай Бібліотеку, подивимось що ти зможеш знайти. Просто будь обережна колі кудись ідеш.

Пройшло три дні. Весь цей час, Елісон займалась тим, що вивчала полиці з книгами. Вона робила це сама, але навіть якщо до неї хтось підходив, вона просто проганяла їх.

Обстежування полиць не принесло багато інформації про Долоню чи Фонд. Книги були розташовані у дуже незрозумілому порядку, якщо він і був. Книги не були розсортовані по змісту,стану, авторам, даті публікації, навіть по мові написання. Копія оповідань Хеппера Лі (Тисячі сторінок з таким мілким текстом, що його аж важко читати) могла стояти поруч з інструкцією по експлантації Остін Міні 1959 року. Це було якимось божевіллям.

Після перших двох днів пошуків, все що їй вдалося знайти - це збірка поезії "О, Цей Злощасний Змій". Назвати її зміст інформативним, це те саме що назвати "На добраніч Місяць" епопеєю. Опитування її співмешканців, також не принесло успіхів. Більшість із них віддають перевагу читанню в самоті. Ті що все таки звертали увагу на питання, відповідали дуже туманно. Та все ж, все це не було пустою тратою часу. Навіть якщо книги не були матеріалами її пошуків, вони в свою чергу, були дуже цікавими, тому вже на третій день Елісон склала великий список матеріалів для читання.

Це був вечір (принаймні так показував її годинник) третього дня. Востаннє вона бачили іншу людину, більше семи годин назад. Вона помітила, що потік людей в Бібліотеці, дуже схожий на групування людей на пляжі. Більшість тримались ближче до місць, в яких було багато ресурсів, зон відпочинку та житлових приміщень. Пройшовши всього кілька сотень метрів в "глиб", можна помітити що кількість людей значно зменшиться. Пройшовши ще кілька сотень метрів, ви знайдете всього декілька людей, які займаються своїми справами. Кілометр та більше, і ось ви наодинці. Вона пройшла не менше п'яти.

І її дуже шокував той факт, що на такій відстані вона зустріла когось іншого. Вона завернула за кут полиці ("ВИНАГОРОДЖЕННЯ", прочитала вона маленьку золоту табличку на одному з її кінців. Такі таблички були на кожній полиці. На скільки вона зрозуміла, вони не несли в собі якоїсь суті), а жінка тим часом стояла в кінці, читаючи книгу. Це була низькоросла блондинка в довгому чорному пальто, та зеленій флісовій шапці. Це все що вона могла розгледіти на такій відстані.

Не дивлячись на те, що все це було дуже дивно, та Елісон проігнорувала жінку. Вона пройшлась по коридору, провівши пальцем по корінцям книжок, витягуючи та проглядаючи ті, що виглядали корисними. Жодна не виглядала такою. Траплялися ті, які виглядали хоча б цікавими. Такі вона складала до своєї сумки.

Її палець зупинився, відчувши щось тепле. Це була тонка біла книга, яка не мала ні яких написів. Коли вона притиснула до неї пальця, то та почала пульсувати, немов серце, та нагріватись. Цікаво. Таке вона бачили тут вперше. Коли вона дістала книгу, то всередині щось почало ворушитись. Принаймні, так їй здалося. Хоча сама книга залишалась непорушною. Обкладинка, здається, була зроблена із шкіри і здавалася важчою, ніж мала бути б. Золотим тисненням на обкладинці було виведено складну тетраграму. Вона розкрила її.

Зі сторінок вирвалися потоку піску та вдарили її в живіт. Світ навколо почав обертатись, коли щось підкинуло її догори, а потім важко вдарило об підлогу. Книга висковзнула з її рук та відлетіла на інший кінець полиць. Зі сторінок бив піщаний гейзер, який усіяв піском підлогу та швидко збільшувався. Вона і сама вже лежала в невеличкій купі піску.

Голова почала боліти. по її чолу пробігла цівка крові. Вона витерла її і спробувала встати, але знову впала. Щось схопили її за щиколотку. Пісок почав покривати її ногу, просуваючись все вище. Вона спробувала стряхнути його, але пісок вчепився мертвою хваткою.

Щось зашипіло. Пісок навколо неї почав вібрувати. Він загримів, а окремі піщинки почали сипатись на Елісон. Частина піску зміїлася по підлозі та почала повзти від неї до книги. Шипіння голоснішало. Воно стало схожим на голос.

Пісок вчепився їй в руки та в іншу ногу. Купа під нею почала рухатись, огортаючи її. Краєм ока вона помітила, що купи почали підніматися над нею. Вони височіли над нею, немов хвиля. Шипіння стало таким голосним, що нагадувало крик. В ньому стало чути голос.

- А я все гадав, скільки треба часу щоб ти прийшов, - голос звучав так, ніби проходив через лавину. - Скільки ще часу ті будеш заперечувати свій гріх. Чи боляче тобі, Михаль, згадувати про те, що ти зі мною зробив. Сподіваюсь, що так.

Пісок кинувся в її сторону. Вона вдихнула та почала рахувати секунди. Він врізався в неї. Незабаром вона була повністю похована під піском.

- Я кожен день бачу її обличчя. Той момент, коли вона зрозуміла, коли зрозуміла що ти пішов і на що ти нас прирік. Не залишився подивитись, що нами стане. Ти не зміг навіть глянути нам у вічі, коли вершив нашу долю. Боягуз.

Пісок стискав її. Вона вже почала відчувати, як стала слабшати його тиском. З таким болем, важко було думати про щось, але вона примушувала себе продовжувати рахувати.

- Її забрали в мене. Мені так і не вдалося дізнатися, що з нею стало. Сподіваюсь, що вона не довго страждала. Я не знаю, як довго вони тримали мене в живих. Я не пам'ятаю нічого, окрім болю і надії, що ти повернешся. Але цього так і не трапилось.

Тридцять секунд. Вона видихнула, згадуючи потрібні слова. Нічого не трапилося. Серце тьохнуло. Воно не спрацювало? Вона прорахувалася? Вона користувалася цим заклинанням лише кілька разів до цього. Невже…

Хвиля вітру вирвалася з неї, розкидавши пісок. Поки він знову збирався воєдино, вона швидко піднялася. Пісок кинувся в її бік, але вона вчасно відскочила. Завдяки цьому вона змогла знову побачити жінку, яку вона зустріла в кінці коридору, - тепер вона стояла в кількох метрах від книги. Її руки були схрещені, сама жінка не рухалася.

- Агов, - крикнула Елісон, - Допоможи! Закрий ту чортову книгу!

Жінка навіть не поворухнулась. Пісок знову накинувся на Елісон. Вона кинулася в сторону книги. А жінка все ще не рухалась.

Щось вдарило Елісон по нозі, відкинувши її, із за чого вона знову впала. Як тільки вона опинилась на підлозі, пісок зразу ж вхопив її за руку. Він підкинув її в повітря, а після, вдарив об підлогу. В цей час, ще більше піщаних мотузок з'явилося з полу та поповзли в її напрямку. А жінка кудись зникла.

Елісон спробувала звільнити руку, але пісок тримав її занадто сильно. Ще одна піщана мотузка вчепилася в її ногу. Вона штовхнула її у відповідь. Її ступня зачепила піщаний край і пройшла крізь нього. Пісок відновилася в лічені секунди. Це було краще, ніж нічого. Елісон, вільною рукою, провела по полиці, що була за її спиною. Пальці наткнулися на товстий том, вона висмикнула його з полиці і з розмаху вдарила ним по піску, що тримав її за іншу руку. Книга пройшла його наскрізь, а Елісон тепер повисла догори ногами, а стримував її лише пісок, що вчепився в ногу.

Вона підтяглася і кинула книгу з усієї сили. Книга з шумом пролетіла крізь пісок, в результаті чого Елісон знову впала на землю. Вона почула хрускіт, відчула різкий біль, але проігнорувала його. Пісок вже збирався і знову кинувся до неї.

Стиснувши руку в кулак, вона кинулася вперед. Піщані батоги стали бити її по ногах, але вона спритно ухилялася від їх ударів. Вона чула, як голос ззаду неї кричав.

- Як ти смієш? - надривався він - Смієш тікати? Як ти можеш намагатися втекти від долі, від якої нам було нікуди подітись? Повернись, нікчемо, знайди в собі гідність зустрітися зі мною лицем до лиця". Вона не звернула на це уваги. Пісок вдарив її в спину. Вона спіткнулася, але продовжила бігти.

До книги залишалися лічені метри. Елісон пірнула вперед, витягнувши руку. Фонтан піску, який бив з книги, вивернувся збив її з ніг, вдаривши в плече. Потік звивався в повітрі, несучись до неї. Вона кинулася вперед, проскочивши під піщаної струменем. Витягнувши руку, вона зуміла зачепити обкладинку книги і різко закрити її.

Голос обірвався на півслові. Пісок осів на підлогу. В Бібліотеці стало тихо. Задихаючись, вона піднялася на ноги. В голові паморочилося. В вухах шуміло, а зір розмився. Її коліна підігнулись. Вона протягнула руку і оперлася об полицю, щоб не впасти.

Минуло півгодини, перш ніж вона змогла заспокоїтись і рушити назад в більш людні ділянки Бібліотеки.

Мередіт сиділа, читаючи книгу, неподалік від її ліжка. Вона глянула на Елісон, що шкутильгала до неї.

- Що ж , - сказала вона, - У тебе такий вигляд, ніби ти отримала цікавий досвід.

Елісон нерозбірливо пробурчала щось у відповідь.

- Що це, чорт забирай, було? - Видушила вона з себе через пару хвилин.

- А що це було? - перепросила Мередіт.

Елісон зітхнула:

- Чого тобі треба?

Мередіт встала і потягнулася:

- Я поговорила з деякими людьми. Вони хочуть з тобою познайомитись.

Біль, як рукою зняло. Елісон сіла.

- Хто? Коли? Де?

- Зараз, якщо ти в силах піднятися, - відповіла Мередіт.

Елісон кивнула.

- Іди за мною, - сказала Мередіт. Вони вийшли з житлової зони, та направились в Бібліотеку. Дехто оглядався на Елісон, побиту і кульгаву, але вона не звертала на це уваги. Вони бродили між стелажами, блукаючи взад-вперед, поки Елісон остаточно перестала розуміти де вони знаходяться. А вони все одно продовжували іти. Коли вона намагалася розпитати куди вони ідуть, у відповідь була тільки тиша.

Минуло 45 хвилин і ось вони зупинилися біля полиці, яка нічим не відрізнялась від інших ("БРЕХЛИВІСТЬ", було написано на табличці). Мередіт встала на коліна та тричі стукнула по килиму. Вона встала, зробила п'ять кроків назад, а потім двічі тупнула. Потім вона пройшла чотири кроки вліво і шість разів тупнула ногою.

В підлозі відкрився прохід. Він не ковзнув і не відчинився, як двері. Він просто з'явився, немов був там весь час. Збоку проходу були сходи. Внизу виднілася дерев'яна, добре освітлена підлога. Мередіт почала спускатись. Елісон послідувала за нею.

Вони спустились в короткий коридор. В його кінці були червоні двері. В стелю біли вмонтовані декілька люмінесцентних ламп. З боків висіли картини, на яких були зображені різноманітні сцени: від чогось схожого на народження Христа, до людини в космосі.

- Долоня - це не те що ти шукаєш, - сказала Мередіт. Перше що вона промовила за довгий час. - Більшість із них нічим тобі не допоможуть. Вони непогана група, але ніхто з них не захоче виступати проти Фонду. Вони, все ще, ховаються від них, перешіптуються, використовують свої дурнуваті імена. Вони - вчені і це їх роль.

Мередіт відкрила двері і помахала Елісон щоб та увійшла.

- Але ми бійці.

За дверима була велика кімната, обставлена стільцями, подушками, та книжковими полицями. В центрі знаходився камін. Полум'я в ньому мерехтіло та, будучи єдиним джерелом світала, відкидало криві тіні на стіни. В кімнаті стояв запах старих книг та дорого алкоголю. Єдиною людиною, що знаходилась всередині, була жінка в зеленій шапці.

- Якого дідька! - сказала Елісон. Вона перевела погляд з Мередіт на жінку. - Хто вона, чорт забирай, така?

Мередіт не відповіла.

- Звичайно, - сказала Елісон. - Тепер у нас такі ігри. Чудово.

Жінка посміхнулась:

- Я сказала те ж саме.

Елісон нахмурилась і зробила крок в її сторону.

- Та ти що? Цей коментар, по твоєму, мав все пояснити? Чи повинна я падати на коліна та пробачити тебе за те, що ти покинула мене помирати?

- Я б такого не допустила, - сказала жінка. Вона не зводила очей з вогню. - Але якщо б я тобі допомогла, то ми б зараз не розмовляли.

- Яка жахлива втрата! - відповіла Елісон. - Пропоную сказати щось більш інформативне.

Жінка встала.

- Я не часто зустрічаю когось таким чином. Але і такі як ти, до нас не часто приходять. Мені шкода за те що трапилося тоді, але реальна небезпека тобі не загрожувала, вона подивилася Елісон у вічі. Дівчина відвела погляд. Щось з ним було не так. - Вам пощастило, М.С. не часто приймає когось в свої ряди так швидко. Мене звати Аманда. Вітаю вас у Іклі Змія.

Якщо не зазначено інше, зміст цієї сторінки доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike 3.0 License