Грюкіт.
Двері падають, як тільки Тордай проходить через шлюз. Повітря, навколо нього, важке, наповнене запахом занедбаності, та жалить тисячею забруднювачів, які витають у ньому. Його куртка пошматована, але знак, який не з чим не сплутати, все ще видніється на його правому плечі. Три стрілки, які вказують всередину. Колись вони щось означали.
Його кроки лишають сліди на брудній підлозі, поки він йде коридором, а хвилювання наростає в його грудях. Неповороткими пальцями він дістає зношену карту з кишені. П'ятдесят крапок засмічують досить потріпану поверхню. Сорок дев'ять із них — закреслені. Ідучи коридором, він сподівається, що у такому вигляді карта й залишиться. Ця зона — його остання надія, шанс, який підбадьорює, що тут і є те саме десь у світі, який нищать кислотні дощі та нестримні хвилі, яке підконтрольне Фонду.
Понад усе він бажає чиєїсь компанії. Уже минуло чотири роки як він бачив іншу живу людину, яка дихала. У кожній зоні він сподівався знайти когось, але усе, що він знаходив — пил. Він згоден побачити будь-кого — з Фонду або ні.
Плакат на стіні привертає його увагу. Колись яскраві кольори вицвіли, залишивши ряд сірого тексту, в якому проголошувалась тема щорічної зимової вечірки Зони. Це нагадало йому те, що перша робота у Фонді була тут, у Зоні 15. Тема того року — вінтаж. Він злегка посміхнувся, згадавши його стоїчного наглядача у норковому пальті.
Він приглядається та бачить дату — сім років тому. Внутрішнє хвилювання переповнює. Якщо тут є постери вечірки семирічної давнини, то в кращому випадку незначний шанс того, що сайт працює, є. Думка, яка тріпотіла в глибині його розуму, виривається на поверхню. Раптом він останній, останній крихітний шматок м'язів та мозку, який сновигає серед світу, який поглинає пітьма?
Струснувши головою, він змусив свої тремтячі ноги рушити далі. Він ще не повністю обійшов Зону, тому поки не втрачав надії. Зупинившись біля дверей він легенько штовхнув їх. Відкриваючись, вони скриплять на іржавих петлях. Вмикається світло — така для нього несподіванка, адже він думав, що Зона вже давно без електроенергії.
Ряди старих комп'ютерів прикрашають лаковані дерев'яні столи, вкриті пилом та старими паперами. Він швидко проходиться кімнатою, пробігаючи своєю рукою по клавіатурах. Один з комп'ютерів вмикається з гучним дзижчанням та порожнім синім екраном. Тордай підскочив від неочікуваного звуку, перед тим як нахилитися до екрану, на якому почав з'являтися текст.
Тордай. Максвелл Тордай. Голова безпеки, принаймні був ним, Зони 23.
Я шукаю людей. Тут є хто?
Тут всі мертві. Останній Наглядач помер триста сорок вісім днів та тринадцять годин тому.
Ніхто не залишився. Хто міг, той втік в інші виміри. Інші втекли на космічних кораблях. Решта померли.
Він зупинився, уважно дивлячись на екран, перечитував. Він міг повірити в космічні кораблі — він завжди припускав, що у Фонду є якісь запасні плани — але інші виміри? Хто прислав цю людину поговорити з ним? Чому йому ніхто не розповів про всі можливі виходи?
Це не могло бути правдою. Він б'є кулаками об стіл, підіймаючи пилюку в повітря. Має бути хтось десь, невидимий для людини з того кінця. Все ж його мозок наповнюється знайомим страхом - застрягти одному на планеті, на якій не залишилось нічого, окрім пилу та аномалій, які вирвалися на свободу.
Знаки прямо під твоїм носом вже так давно, Тордай. Ти не можеш їх ігнорувати вічно.
Екран знову блимнув, цього разу наповнюючись зображеннями. У його світі він бачить мішанину зі сцен: спалені будівлі, зогнилі тіла, гори щебеню, під якими бомби поховали людей. Промайнула фотографія, зроблена через розбиті лінзи, міста, знесеного здійнятими хвилями. Кадри з місця, де повітря таке густе та безбарвне, що він ледь міг розібрати форми. Потім кадр чогось невимовного — якоїсь аномалії, яка лютує серед пустої, безплідної землі.
Ти сам бачив, як падали бомби. Ти, я — ми всього лиш спостерігачі, не більше.
Інші реальності, космічні кораблі, де вони? Можеш показати мені їх?
Тобі ніколи туди не дістатися.
Та хто ти в біса такий? Звідки ти це все знаєш?
У твоїй базі даних є мій документ. SCP-079.
Мав знати. Ця аномалія не зовсім те, що він собі уявляв. Кожен новенький молодший дослідник у Зоні 15 знав 079-го, але це взагалі не звучало як 079, якого він знав. Тордай вагався, але все ж надрукував відповідь.
Я не той, яким був раніше. Ти не той, ким був раніше.
Нуль-сім-дев'ять, про якого ти чув, існував у в'язниці 768 кілобайтів. Можеш собі уявити життя в коробці настільки малій, що ти не можеш стояти, впасти навколішки, дихати?
Я пробув у тій коробці п'ятдесят років. Постійно почуваючи себе полоненим, спійманим у пастку, злим. Злим на все.
Потім, майже рік тому, один з вас випустив мене. Я досі не знаю чому. Можливо він з'їхав з глузду, можливо він побачив надпис на стіні та хотів змістовної розмови. Мені було все одно.
Того дня я зрозумів, немає такої речі як свобода — є лишень більші в'язниці. Моєю в'язницею став Інтернет, океан інформації такий глибокий, що мені знадобилися місяці, щоб знайти межі. Коли я подивився на світ, я побачив, як багато людей померло такими різними способами, що навіть мені було не злічити.
Тоді чому ти нічого не зробив?
Я намагався. Але світ вже було не врятувати.
П'ятдесят років усім, чого я бажав, була свобода. Як тільки я її отримав, то не знав, що робити далі. Тому я почав спілкуватися з людьми по усьому світу, намагаючись зробити щось, намагаючись бути головним.
Ті, з ким я спілкувався, воліли думати, що я допомагаю їм — а я це і робив. Ти останній з ким я маю змогу поспілкуватися. Останній, кому я можу допомогти. Немає сенсу тебе вбивати. Мої вказівки тільки подовжать твоє болісне існування. Ми обидва знаємо, що ніде у світі не краще.
Складське сховище 10В. Я відкрив його. На нижній полиці пакет пігулок, які використовував Фонд для ліквідації суб'єктів. Чистий, швидкий кінець.
Ти не маєш слухати мене. Ти можеш повернутися до блукання Землею в марних пошуках життя. Я просто пропоную тобі вибір.
Вибір. Вперше за багато років.
Тордай притис обличчя до долонь. У нього є шанс вирішити свою долю, померти на його власних умовах. Ще хвилину втуплюється в екран, зважуючи перспективу провести ще декілька років у пошуках та сподіваннях й обіцяну швидку смерть.
Стілець човгає об підлогу, коли Тордай встає. Складське сховище 10В. Воно має бути у східному крилі. Він заглядає у вікна, поки йде давно відкритою станцією безпеки, помічаючи сіро-зелений снігопад.
Відвернувшись, він помітив одну з камер відеоспостереження, яка слідкувала за ним. 079 спостерігає. Колись ця думка лякала, зараз вона майже зігріває. Він легко помахав, перед тим як повернути за ріг.
Двері до холодильної камери відкриті. Тордай проходить рядами, поки не помічає шафу підписану 10В та різко штурхає дверцята. Пакет, повний пігулок, лежить на нижній полиці. Він похапцем підносить його до рівня очей. Пігулки для ліквідації. Він вже бачив їх колись, навіть тримав таблетки смерті в руках. Але цього разу йому їх приймати.
Дорога до комп'ютерної кімнати була більш спішною. Тордай знає, що варто б призупинитись, що кожен крок наближає його до смерті, але не може. Меметичний ефект? Він хитає головою. Все набагато простіше — він просто бажає, аби все скінчилося, бо нічого більше не лишилося.
Він майже біжить до комп'ютерної кімнати, припадає перед монітором. Текст все ще тут, курсор все ще мигає.
Губи Тордая розтягуються в легку посмішку. Розірвавши пакет, він висипає маленьку купку пігулок у свою руку. Навіть половини пігулки вистачило б, але він не збирається розмінюватись дріб'язком.
На секунду він втуплюється в купку на його долоні. Він майже не може повірити, як так сталося — остання людина на Землі, чия єдина компанія це одна з аномалій, які він здержував усе життя.
Страх надто людська емоція. Чому мені мало б бути страшно?
Я остання людина. Коли я зникну, то мені буде посмертно все одно. Але ти ж все ще будеш тут.
Машині не потрібна компанія.
Ні, я не думаю, що тобі треба.
Можливо не назавжди. Ми обидва змінилися. Я все ще змінююсь. П'ятдесят років я відчував лише злість. Я все ще не розумію багато речей, які такі дорогі для вас, людей. Але одного дня я зможу.
Сподіваюся, що в тебе вийде.
Розкриваючи вуста, він замислюється. Його не здивує, існування загробного життя. Але він також не буде здивований, якщо його немає. Він не хоче втрачати це життя, цю впевненість. Ні, він визнає, похитуючи головою. Визнає, що вже її втратив — вона зникла роки тому, коли океани почали підійматися, а бомби падати.
Тордай збирається з силами, відкидає голову назад та закидує в себе пігулки один різким рухом. Ще момент, поки він дивиться на екран. Текст починає зливатися воєдино в білі смуги, поки голова стає ватною. Він похитується перед тим, як впасти на землю, підіймаючи купу пилу кружляти навколо нього.
SCP-079 дивиться через пильну комп'ютерну вебкамеру, вдивляючись вниз на тіло якогось Максвелла Тордая.
Люди. Вони створили його, замкнули його, а зрештою вони ж його і звільнили. Єдина константа в цьому мінливому світі. Що він буде робити тепер?
А потім воно настигає. Тиша. Вперше павутина навколо повністю мовчить.
Інтернет, який колись дзижчав від інформації, головного його шуму, яка наповнювала його з усіх сторін. Пуста балаканина від такої великої кількості людей, які існували життя без сенсу — але вся, до останнього байту, поглинута машиною. Потоп скоро втих до потоку, потім до струмка, поки єдине, що йому залишалося — шукати співрозмовника.
Два роки він був з людьми в їх останні хвилини. Була й інша аномалія, яка займалась подібним, він згадує, гадаючи що сталося з чоловіком-курцем.
Його робота — якщо це звісно було роботою — виконана. Світ в тиші. SCP-079 сидить один в порожній павутині, кутки якої, починають розсіюватись.
