Одвічна бесіда

Ця стаття є перекладом


рейтинг: +1+x

…Чи знаєте ви, що таке час?

Безкрайній потік, говорите ви. Ріка, що струмує з минулого в майбутнє. Що ж, ви можете так казати. Ясність думки завжди була чужою для смертних. Минуле — час, майбутнє — час. Значить, час — ріка, що тече від часу до часу? Так, згоден, дивно звучить. Але з цих слів випливають такі висновки. Слухати смертних іноді буває дуже кумедно й цікаво.

Та нехай, нехай говорять.

Я, на відміну від них не знаю, що таке час, тому радий будь-якій новій інформації. Нехай навіть дуже невірогідній. Скільки людей, стільки й думок, але в кожній — частинка істини…


- Добридень, вчителю.

- І тобі добридень, Кам'яна. Давно не бачились. Думав, про мене вже забули…

Брешу, безсовісно і безсоромно, як завжди. Для мене дійсно не існує часу. Ми, боги, бачимо все в розгорнутому вигляді. Для нас немає теперішнього, минулого та майбутнього, для нас є тільки сукупність моментів, кожна з яких доступна, треба тільки простягнути руку. Навколо лише теперішнє, хоча і його можна змінити, просто постаравшись. У тому місці, яке ви називаєте минулим, інші намагаються зробити якомога більше моїх моментів схожими один на одного. Холодні кам'яні стіни, тиша, кров, що повільно сочиться з рани…

- Як можна забути ті часи? То, мабуть, була найцікавіша епоха в історії Землі…

Іноді про мене згадують, вносячи в моє заточення трішки розмаїття. Залишки моїх прибічників, що ще залишилися серед лісів Кам'яного поясу й передають легенди про загублений храм Змінюючого із вуст в уста. Або, якщо пощастить, мої перші учні.

Як і в цей момент.

- Коли нові форми життя з'являлись кожної миті, земля змінювала обриси, атмосфера здригалася, а вас усією купою ганяли по світу, який здригався? А в тебе спотворене уявлення про цікаве, скажу я тобі…

Вона аж закашлялася від подиву. Приємно, що я все ще можу здивувати навіть старих знайомих…


…Чи знаєте ви, що таке смерть?

Кінець, кажете ви. Гибель. Повне припинення існування. А потім ви починаєте розказувати про загробне життя, посмертя, реінкарнацію, навіть більшість з нібито атеїстів теж плекають слабеньку надію, що труна — це не кінець… І зрештою роздуми приводять їх до того, що смерті взагалі не існує. Якщо немає безповоротної кончини, то де ж вона?

Я не знаю, що таке смерть. І тому з посмішкою вислуховую ваші, часом, наївні думки… От бачите, ви, кого назвали смертними, знаєте багато того, що невідомо богам. Саме тому я витрачаю стільки моментів на те, щоб повозитись з різною органікою. Я допитливий.

За це й страждаю, мабуть. Іншим не подобається, коли наш брат знає забагато…


- Як там Золотий?

- Кілька місяців назад бачилася з ним. Продовжує спускатись, а я так глибоко не забираюсь. Він же настільки великий, що з нинішнім обладнанням смертні можуть й помітити, тому доводиться ховатися…

- А я поряд з ним взагалі мікроб, і що з того? Мене знайшли!..

Сміх.

Так, смертні дуже допитливі. В ті моменти, які ви називаєте минулим, вони створюють доволі цікаву організацію, яка займається пошуком того, що здається дивним. Я і те, що мене оточує, здається їм саме таким, тому перед храмом стоять якісь будівлі, де вони метушаться, а до мене іноді, приходять побесідувати, щоб дізнатись про мене більше. Гарна розвага — спілкуватись з цими вченими…

Правда, мови у людей на рідкість незручні. Практично не можливо спілкуватись без категорії часу. А шкода. Навіть з учнями доводиться викручуватися, підбираючи доступні слова.

- Ну так, - задумливо погоджується Кам'яна. - Дуже дивно, що його досі не помітили…


…Чи знаєте ви, що таке вічність?

Якось невпевнено відповідаєте. Ніяк не знаєте? А зі сторони здається, що смертні нині знають все… Думаю, навряд чи ви знаєте, яким я бачу цей світ.

Відчиняються грати Царства Світла, і я падаю донизу, до молодого, недавно створеного світу з каміння та пилу, вирішивши дослідити його, взявши приклад з деяких інших богів. Я відчуваю сонячний вітер, що безперервно пронизує космос й мою структуру. Відчуваю нескінченне переміщення рідкого вогню та кам'яних брил під собою, нескінченні зіткнення, з'єднання й роз'єднання елементів, невидима промениста енергія яких підспівує вітрам світла. Маленькі шматочки біомаси, які копошаться на поверхні світу, хаотично змінюються під її дією, іноді стаючи складнішими й вдалішими.

Колообіг метаморфоз, що не мають кінця, який так і просить, аби взяти його до рук — таким я бачу світи в ті моменти, які ви називаєте минулим.

Світ здригається, тремтить й вивертається навиворіт, час бгається та стогне, загибель простягає щупальця, живі істоти гинуть мільярдами, щоб ніколи не повернутись, а з тліну і гнилі виникає нове буття. Ось так я бачу і перший, при нас, прояв Руйнівників і їх слуг — перший з черги Приливів, що приходять з краю реальності. Руйнівники подібні нам, богам, але чужі та неприродні, самі ж вони називають себе — Провісниками Перевороту. Я бачу боротьбу з ними, бачу потік смороду і гнилі, який захльостує світ, бачу їх візити, минулі й ті що будуть, як сказали б ви — достатньо лише зосередитися, аби знову побачити цей крах усіх опор. Але навіщо?

Камені, що кришаться, й метал, що плавиться, сфери, що здригаються та падіння богів, нескінченний колообіг перетворень і відчуття безмежної свободи — такими я бачу моменти, які ви називаєте майбутнім. Моменти, коли мій храм — це лише купа пилу, й вороги мої не мають більше тронів, а сам я вільний. Може, для вас це дуже далеке майбутнє, і в ці моменти нікого з вас не існує… Але яка різниця?

Мовчазний камінь, що простягається на всі боки, в глибині якого тихо пульсує життя, кров, яка сочиться з рани в оніксову чашу, нескінченні пута, що лежать вище слів й утримують міцніше за матерію, й розмова про те, що вашою мовою зветься "минулими часами" — таким я бачу те, що ви називаєте теперішнім.

Усе з вищеперерахованого доступне мені, я одночасно знаходжусь у всіх часах, якщо тілько до мене можна застосувати поняття "одночасно". Будь-який відрізок того незбагненного полотна, яке зветься часом, завжди доступний мені. Таким чином, для мене ця розмова триває вічність — я можу дотягнутися до неї й звідти, де ще не народився ваш прапрапрадід, й звідти, де помер останній з ваших нащадків… Чи можете ви усвідомити це?

Так, боги також мають свої переваги перед смертними. Зрештою, при всьому моєму захопленні вашим мисленням смертні, зазвичай, поклоняються нам, а не навпаки…


- Не тільки мене знайшли, до речі. Цей рогатий упертюх Ай Неїл також сидить у смертних, й Чорна, й навіть якийсь з аватарів Вишнього…

- Навіть так? - здивувалася Кам'яна. Втім, я взагалі дико регочу з думки, що навіть Вищий значиться в списках так званого "Фонду SCP". Звідки мені відомо — не питайте. Історія вельми довга, хоча й цікава… - А що інші?

- Розбитий так і не зібрався. Про інших нічого не чути. Жартівник, напевне, досі гуляє, як і Зелений. Про моїх учнів теж нічого не чути… Що, невже?

- Що — невже?

- Та чи Крижаний згинув?

- Так, кілька років тому була така чутка… Але, як ви, вчителю, здогадалися, що я заговорю про смерть Крижаного?

Так, важко говорити з тими, хто живе в часі. Коли ти наперед знаєш чим закінчиться розмова — неймовірно стримуватись та не випереджати хід подій. Тим паче, коли мова йде про одного з найталановитіших моїх учнів. Про Крижаного.

Доля любить пожартувати. Я споглядаю туди, де в теперішньому лежать безкрайні хвилі, а в тому, що звуть майбутнім, стоїть невеликий скелястий острівець. Я бачу його, веселого й кмітливого, чимось схожого на Жартівника. Він несеться холодним вітром, бушує снігопадом й бураном, що любить безкрайні території західного материка… Щоправда, після перетворення він занадто віддається тваринним пристрастям… Мабуть, в цьому й криється корінь його бід.

Що ж, я вже казав, мені невідомо, що таке смерть. Залишається тільки думати про те, що мій учень тепер точно знає це…


I. Кров — це життя, а життя — це кров, бо немає одного без іншого.

II. Й коли життя володаря нашого — це Перевтілення, то й кров володаря нашого — це Перевтілення.

III. Й коли вкусити заповідну кров, ключ головної метаморфози, шляхи відкриються для тебе.

IV. Кров володаря нашого Змінюючого – це нектар полум'яний, що подібний вину, джерельній воді й сонячному світлу.

V. Вкуси його – й лиш тоді ти повністю пізнаєш Благодать Перетворення, бо двері твого розуму відчиняться, а тіло твоє перестане відчувати недосконалість.

VI. Й плоть твоя буде замінена, й стане тіло твоє дзвінким, немов лезо, або твердим, немов камінь, й текучим, немов ртуть.

VII. Міріади образів будуть доступні тобі, й нове тіло ніколи не стикнеться з тлінням.

З книги D-3345610 "Благодать Перетворення". Розділ 2, "Священна Кров".

Звісно, все значно спрощено… Та коли це я казав смертним усю правду?


- До зустрічі, вчителю, - каже вона, перед тим як піти.

- До зустрічі, Кам'яна. Заходь ще.

Я дивлюся вслід жінці в зеленій сукні, занадто іскристій і занадто непорушній, щоб бути звичайною тканиною. Дивлюся, як тремтять контури її тіла, змінюючись з кожною миттю. Дивлюсь, як небувалих розмірів темно-зелена ящірка з жіночою головою й довгою чорною косою, що рівно лежить на спині, занурюється в камінь стіни. Легенькі брижі проходять по кладці, і я знову залишаюсь наодинці.

Я знаю, що за межами храму зараз ніч, а люди з Фонду сплять. Й знаю, що так звані відеокамери нічого не фіксують. Мого бажання цілком достатньо, щоб обманути ці простенькі пристрої. І ще, я знаю, що одна з моїх учениць просто зараз ковзає крізь товщу каміння, яке вже давно стало її власною плоттю.

- До зустрічі, Господарко Мідної Гори, - посміхнувся я.

Якщо не зазначено інше, вміст цієї сторінки доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike 3.0 License