Виходячи з книги

Ця стаття є перекладом


рейтинг: 0+x

– Ти напевне жартуєш, – сказала Елісон. Вона зверталася до пухкої ляльки, без статі, яка сиділа в центрі кола, зробленого із солі та залізного порошку. На ляльковому пластмасовому обличчі застигла боязка посмішка.

– Ти жартуєш, – повторила Елісон. – Скажи, що ти жартуєш. Вона говорила гучніше, ніж зазвичай, щоби її голос було краще чути за торохтінням дощу по металевому даху.

– Я не жартую, дівчино з чорним волоссям, – відповіла лялька. Голос її був солодкавим і густим, як стара моторна олива. Коли вона відповідала, її вуста не ворушились, а з очей починала текти в'язка чорна рідина. – Особливо тоді, коли мене прив'язали до такої форми.

Лялька підняла пухку пластмасову руку і спробувала обвести нею внутрішню частину кола. Натомість, усе її тіло трохи повернулося. Дві краплі чорної рідини зіткнулися з невидимим бар'єром, трохи вище кола, і люто зашипіли. Елісон відсахнулася.

Дівчина відчула різкий укол роздратування. Вона мовчала, збираючись із думками. Коли вона почала говорити, вона робила це повільно, ретельно вибираючи слова:

– Діліґеме, Духу П'яти Пустирів, я зв'язала тебе, і тепер наказую тобі говорити правду: Де найближчий Шлях до Єдиної Істинної Бібліотеки, до якого я можу отримати доступ?

– Як я вже сказав: за смітником на задньому подвір'ї "Denny's", Полленсбі, штат Огайо, – рідина почала збиратись у густі краплі на підборідді ляльки. Елісон записала адресу, не відводячи від неї очей.

– Чи охороняє хтось цей Шлях? Чи може хтось завадити мені скористатися ним? Що я повинна зробити, щоби відкрити його?

– Ні, і ні. Востаннє Шлях використовували в 1987 році. Жодного з цих людей у живих немає, і в цьому світі ніхто не знає про його існування. Щоби відкрити його, потрібно просто випустити з клітки сороку на місці, де зустрічаються світи, – краплі збільшувалися й готові були впасти в будь-який момент.

– Дуже добре, духу. Діліґеме, Духу П'яти Пустирів, я звільняю тебе від твоїх пут. – Елісон витерла пальцем частину лінії із солі та заліза, розірвавши коло. Лялька обм'якла, не промовивши ні слова. Речовина, що витікала з її очей, негайно затверділа й почала тріскатися.

Елісон зітхнула та почала складати свої речі в рюкзак. Мішечок із кошерною сіллю та залізом. Пальто, яке вона використовувала попередньої ночі як подушку. Невелика газова плита та бляшана каструлька. Напівавтоматичний пістолет. Тека з вирізками новин про урагани в Юті та сліди снігової людини.

Останнім Елісон взяла до рук зношений конверт, щільно набитий папером. Вона потримала його на рівні очей, вивчаючи контури та складки пакунка, як робила вже безліч разів. Трохи повагавшись, вона відкрила конверт і дістала вицвіле фото. На ньому була зображена чорноволоса дівчинка, що сиділа у затінку верби.

Дівчинка була у сукні в квіточку, а її обличчя було засліплене посмішкою зі щілинкою між зубами. Вона сиділа на коліні жінки із втомленою, але задоволеною посмішкою. Тінь печалі витала в очах у жінки.

Поруч із жінкою сидів лисуватий чоловік у синьо-помаранчевій гавайській сорочці. Його права рука опиралася на коліно жінки і, здається, фотографія заскочила його, коли він сміявся.

Елісон перевернула фотографію. Попри те, що вона давно запам'ятала кожний контур напису на звороті, її однаково втішало бачити акуратний почерк батька. "СІМЕЙНИЙ ВІДПОЧИНОК ГІРСІВ, 1991", – було написано на звороті. "ГІРСІВ" було закреслено. Внизу, злегка неохайним почерком, було дописано "ЧАО". Це прізвище теж було закреслене та виправлене тим самим почерком на "ГІРСІВ".

Елісон знову перевернула фотографію. Вона притулила її до губ і поцілувала зображення чоловіка. Поклавши фотографію в конверт, дівчина попрямувала до машини.


Елісон було вісім, коли одного разу влітку її батько зник. Одного ранку він пішов до лабораторії та не повернувся. Вона все ще пам'ятала перші дні, коли стало зрозуміло, що батько не просто затримується і що його не направили в несподіване відрядження.

Вдень мати Елісон або ходила будинком, або метушливо поралася над зовнішнім виглядом самої Елісон. Вночі, коли мати думала, що її дочка спить, вона намагалася додзвонитися до батька.

Сама Елісон у цей час просто сиділа на ліжку й дивилася у вікно, слухаючи, як голос матері стає все більш і більш несамовитим. Вранці дівчинка насамперед обіймала своїми маленькими ручками стегна матері.

З часом, її мама почала все більше комусь телефонувати та кричати по телефону англійською чи китайською мовами. Інколи вона починала плакати без причини. Як би сильно Елісон не намагалася обійняти її, це ніколи не допомагало втішити матір у цей час.

Через чотири тижні детективи нарешті прийшли, щоб опитати Елісон та її матір. Один із них, чоловік із темно-коричневою шкірою та смішною шепелявістю, поставив їй кілька запитань. Більшість із них стосувалися її тата, але одне з них було про те, чи не помічали вони чогось дивного в будинку перед тим, як тато зник. Елісон поцікавилася, чому він поставив таке запитання.

Після цього детектив похвалив її рожеві черевички та сказав їй, що вона дуже смілива дівчинка. Коли детектив попрямував від неї, щоби приєднатися до свого партнера, Елісон тихенько пішла за ним.

За потайним куточком вона почула, як детективи ставили матері питання. Один запитав щось про інших жінок. Пролунав гучний тріск, який змусив дівчинку підстрибнути. Її мати почала кричати слова, які Елісон не зрозуміла, і наказала чоловікам забиратися геть.

Два детективи щось сказали й пішли. Зі звуку кроків Елісон зрозуміла, що чоловіки йшли у її напрямку. Вона заховалась у сусідню шафу й чекала, поки чоловіки пройдуть мимо. Коли вона виповзла з дверей, то почула, як в іншій кімнаті плаче її мати. Елісон на мить замовкла, задумавшись. Вона пробралася до бічного виходу з будинку і вийшла назовні.

Навколо дому було кільце з кущів. Елісон сховалася за ними та почала повзти в сторону парадних дверей, де стояли детективи. Коли дівчинка підібралася ближче, вона почула, як вони говорять про дивні речі. Елісон, намагаючись не видавати жодного звуку, притислася головою до землі, щоби бачити детективів з-під кущів.

Чорний детектив, який більше не шепелявив, сказав щось про якусь "Анну Мізіякі". Інший детектив, товстун із рум'яною шкірою, похитав головою, сказавши щось про вигадування іншої жінки. Чорний детектив знизав плечима, вони вдвох сіли в машину й поїхали.

Елісон знала, що чула щось, чого вона не повинна була чути, але не була впевнена, що конкретно. Про всяк випадок дівчинка просиділа в кущах ще десять хвилин після того, як детективи поїхали. Коли вона повернулася в дім, мати все ще плакала.


Елісон дивилася на карту, незграбно розгорнувши її над панеллю приладів, намагаючись знайти цятку містечка під назвою Полленсбі. Рік тому (Боже, минув лише рік?), вона забила б інформацію у GPS. Але це було до того, як вона почала розслідувати зникнення батька.

До того, як вона почала чути тихе клацання, коли відповідала на дзвінок, причому з будь-якого телефону. До того, як вона, повернувшись із занять, виявила, що все в її домі було переворушено і складено майже на своїх місцях.

Чотири місяці тому вона, взявши із собою тільки важливі речі, вирушила в дорогу, йдучи слідом за записками та підказками, розкиданими всією країною.

Спочатку пошуки складалися з простого переглядання поліційних записів і маргінальних наукових журналів, у яких батько публікувався. Потім одна із підказок направила її до Мінт Кріка, штат Алабама, де вона познайомилася з пані Сильвією Лоумакс. Стара жінка пригостила її смачним шматочком шахового пирога і на очах у Елісон виконала майстерний магічний трюк.

Пані Лоумакс перетворилася на гігантську птаху й дивилася на Елісон склоподібними чорними очима, не перестаючи протяжно розмовляти. Звідси акценти пошуків Елісон значно змінилися, – вона дізналася про Бібліотеку, Шляхи та Тюремників, які тримали розум її батька у в'язниці. А також про тих, хто називав себе Долонею Змія. Групу людей, які прагнули звільнити тих, кого ув'язнили Тюремники.

Елісон швидко вчилася під опікою міс Лоумакс, а виклик малого духа бруду в ляльку був її першим головним випробуванням.

Через цілу вічність вона знайшла Полленсбі, на схід від не менш крихітного Понсе де Леона. Вона їхала два дні, зупиняючись лише за потреби. На полі в Айові їй вдалося заманити сороку до клітки після кількох годин невдалих спроб. На кордоні Полленсбі вона відчула напругу. Це було воно. Вона збиралася потрапити до Бібліотеки.


Сонце вже почало заходити, коли Елісон нарешті прибула в Полленсбі. Вона повільно їхала містом, намагаючись звикнути до нього. Більшу частину міста займали автостоянки з травою, що росла із тріщин в асфальті. Місця, де колись були паркувальні місця, вкрилися травою. Кожна машина була зроблена не пізніше 1990 і мала мінімум три іржавих плями або вм'ятини.

Вона обережно проїхала через усе місто й не знайшла ні чіткого, бездушного цокання серця Тюремників, ні бездумної люті Книгопалів. Дух бруду сказав правду.

Коли вона припаркувалася у двох кварталах від "Denny's", уже були сутінки. Вона взяла свій рюкзак разом із кліткою. Сорока всередині обурено каркнула. Сміттєзвалище за рестораном люто смерділо. Елісон поставила клітку на землю і пригнулася, прикривши рот і ніс.

Вільною рукою вона відкрила клітку. Птаха стояла, вигнувши шию, відмовляючись відлітати. Елісон штовхнула клітку, змусивши здивовану сороку незграбно вилетіти. З того моменту, як птах покинув свою темницю, поруч зі смітником почала відкриватися діра. У ній не було кольорів, лише чорна порожнеча.

Душа Елісон пішла в п'яти. Це було воно. Вийшло. Здійснилося. Вона стояла перед входом у Бібліотеку. Трохи тремтячи, вона встала на Шлях. Дівчина зробила останній глибокий вдих і ступила в діру.

Спалахнуло сяйво, і світ, який вона знала, розчинився перед очима. Усе навколо стало яскраво-білим і ставало все яскравіше, поки Елісон не стало боляче тримати очі розплющеними.

На мить їй здалося, що існує тільки вона і світло та нічого більше.

Сяйво відступило, і Елісон розплющила очі.

Якщо не зазначено інше, вміст цієї сторінки доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike 3.0 License