Досить бродити колами

Ця стаття є перекладом


rating: 0+x

Замітки психологічного відділу:
Це є лише примітками дослідника та не може бути використано для встановлення формального діагнозу.

SCP-об'єкт, суб'єкт жіночої статі, вік - близько 20 років, може силою думки викликати зміни реальності в невеликих масштабах - наприклад, SCP повідомляла про перетворення чаю на каву та появу випадкових бажаних предметів. Ця здатність, як видається, неконтрольована.

Можлива депресія

SCP-об'єкт бажає щоб до нього звертались за іменем Маріса.

"Я просто думала про те, чи був той чайник, який він використовував, безпечним - у нього були якийсь проблеми з тим, що він плавився, або ще якесь лайно, а потім, ну, був великий бум. Чайник вибухнув. Це сталось. Та він помер, прямо перед мною"

"Якщо це не в'язниця, якого біса я не можу звідси піти?"

"Дійсно, доки я не застрягла тут, я була щасливою. Я застрягла тут поки у вас не буде якомога більшої кількості даних - це означає, що я застрягла тут навіки, тому що у вас ніколи не буде достатньо даних, доки це магічне лайно не зупиниться або доки я не помру. Я особливо не бажаю бути спаленою на колу за те, що я була відьмою або за щось інше. Мерзотні ловці-22."

"Де знаходиться те пекло, куди я могла би піти? Вбігти від відтраханого безглуздого існування?"

Інтерв'ю показали, що Маріса випадково спричинила загибель свого батька через управління реальністю, що вкрай негативно позначилось на її здоров'ї.

Маріса лютує щодо свого ув'язнення, але визнає, що їй нікуди піти

Зміни в реальності, здається, стають сильнішими та частішими, а психічний стан суб'єкта погіршується. Припускається, що вони пов'язані.

"У мене в мої довбані тринадцять років не має друзів, док, ви знаєте, як це відчувати себе самотнім? Дідько…"

"Ох, якщо я не підкорю свій розум, то все буде ставати гірше? Так, це моя провина. Фантастично. Я думала, ви тут, щоб допомогти мені відчувати себе краще?.."

"Ну, лайно. Я не бажаю випадково завдати комусь шкоди. Я думаю, я відповідаю за цю всю фігню - навіть якщо це не моя провина."

"Ви коли-небудь сиділи в кутку, бажаючи піти додому, та потім усвідомлюючи, що ви вже вдома так довго, як можете згадати, але це зовсім не виглядає як дім?"

Маріса заявляє про бажання ізоляції та не бажає комусь заподіяти шкоди. Пряма суперечність з раніше продемонстрованим посиленням самотності.

Частота змін у реальності починає зростати (приблизно від 0.75 до 1 на кожний день), але, здається, вона досягла максимуму. Маріса може впливати лише на ті речі, яка сама безпосередньо бачить, та лише безпосередньо. Зверніться до повного звіту стосовно SCP-об'єкту для отримання додаткової інформації.

"Звичайно, я не бажаю більше клятих DVD-дисків, те лайно, що відбувається з іншими людьми, вже давно перестало бути веселим."

"Всі мої мрії вже вмерли. Поясніть мені, чому слід зупинити похорони, та пояснить, чому я не повинна сумувати."

"Чому мені просто не піти. Я лише тягну вас за собою."

"Я не хочу наповнитись п'ятдесятьма тисячами різних таблеток, я що, їх недостатньо напилась? Вони навіть не допомагають."

"Ви не можете мені допомогти. Будь ласка, досить намагатись."

Психічний стан Маріси з часом порушується з розвитком депресії.

Незважаючи відсутність попередніх спроб до заподіяння собі шкоди та суїциду, загроза може посилитись - особливо якщо зсув реальності станеться тоді, коли вона роздумує про самогубство.

Антидепресанті мають малий ефект, слід розглянути можливість застосування заспокійливих препаратів, якщо бажання до заподіяння собі шкоди стане проблемою, або якщо наступні інтерв'ю виявлять погіршення психічного стану.


Співробітник Фонду увійшла вперед, поклавши свій ноутбук собі в сумку, та прислухався до захисної двері перед зачиненою камерою збереження. Електричний замок задзижчав, роздався звуковий сигнал, та перед нею розкрились захисті двері. Двері негайно закрились за нею, відразу як вона увійшла до камери збереження, яка, окрім постеру на стіні та декількох розкиданих предметів одягу, була цілком порожня. І це незважаючи на послаблення стосовно запитів, які робились для мірних розумних об'єктів.

Дослідник перетнула кімнату, витягла стілець з сірого столу, та сіла біля ліжка, де сиділа дівчина, яка дивилась на купу DVD-дисків.

"Привіт, Маріса," - сказала вона, нервово натискаючи ручку.

"Чого ти хочеш, Шарон? Цього не було вже тиждень" - відповіла Маріса, скинувши DVD-диски, узявши у руки пульт дистанційного керування, та розлігшись на ліжку так, щоб подивитись телевізор.

"Наша зустріч була відкладена на майбутнє тому, що, здається, останнім часом ви стаєте все більш сумною. Як ви почуваєте себе зараз?" - відповіла Шарон, не дивуючись явною апатією Маріси.

Маріса зітхнула, та продовжувала перемикати канали. "Ви думаєте, що я розсердилась, та помочитися на мене? Та як ви отримали свою роботу? Та звичайно - я стаю все більш лютішою."

Шарон проігнорувала образу, пам'ятаючи, що це було чистим самозахистом. "Що ви маєте на увазі під словом 'звичайно', Маріса?"

Маріса відвернулася від екрану, дивлячись прямо на Шарон. "Я не хочу бути тут. Кожен день я тут, так це мене трохи дратує." Маріса повернулась до телевізора. "Це не довбане ракетобудіництво, Шарон."

Шарон зітхнула, і, розуміючи, що це буде безглуздо, в тисячний раз зробила стандартне запитання: "Чи можу я щось зробити для вас?"

Маріса цілком проігнорувала це питання, знаючи, що це лише чергова фраза, яку кажуть для порядку. "Я нічого з цього собі не просила" - відповіла вона, зітхнувши.

"Нічого з чого, Маріса?" - запитала Шарон, трохи нахилившись уперед.

Маріса кинула пульт телевізору. "Нічого. Ні цієї кімнати, ні цього місця. Меня не подобається ніщо з цього. Я не бажала собі цих клятих можливостей. Ти не знаєш як це - постійно бродити в своїх думках, намагаючись, щоб нічого не змінилось у твоєї руці тому що ти думаєш, що як гарно було би мати каву, або щоб підлога під тобою не почала розкладатись тому, що ти думаєш про пляж."

Вона зупинилась на секунду, потім повернулась до Шарон, нахилившись достатньо, щоб змусити дослідницю здвинутись назад. "Це все лайно і я ненавиджу його і тебе, і усіх, і усе. Чому ви навіть розмовляєте зі мною? Я нічого не знаю з того, що вам потрібно знати, і у мене немає нічого з того, що потрібно вам. І я не ваш друг, я замкнена у собі божевільна."

Шарон намагалась заспокоїти дівчину: "Я розмовляю з вами тому, що намагаюсь вам допомогти. Я дум.."

Маріса перетнула її. "Допомогти мені у чому? Покинути це місце? Піти звідси буде трохи краще, ніж залишатись тут. Це лайно не працює достатньо гарно, щоб бути загрозою для кого завгодно, та я лише хочу залишитись у спокої." Маріса дозволила собі впасти на ліжко, та знову почала перетинати канали телевізору.

Шарон обміркувала відповідь, і сказала: "Якщо ми зможемо зрозуміти, як це сталось з вами, ми зможемо зрозуміти як допомогти вам та ще іншим людям - великої кількості людей, які знаходяться у схожому становищі."

Маріса мовчки кипіла, а потім через секунду сіла та глянула прямо у очі Шарон. Сила її погляду змусила дослідницю затремтіти.

"Насрати. На них. Усіх." - відповіла вона, та її голос був тяжким, як свинець.

Шарон запнулась. "Э… Що? Ви ненавидите їх?"

Маріса закинула очі. "Я їх не ненавиджу. Просто мене не цікавить це лайно. Я не вважаю потрібним щось робити для лайна. Я не бачила це лайно з тих пір як потрапила до цієї клітки, та розумію, що ніколи вже не побачу (???????). Якого хріну мені слід їх ненавидіти? Я ніколи їх навіть не зустрічала."

Коли Маріса це казала, вона встала та збила стілець, який стояв поруч з її маленькім столом та почала ходити по кімнаті. Вона штовхала речі у кімнаті та відштовхнула би будь-кого, якби хтось би знаходився у кімнаті.

"Звичайно, жити на вулиці з цим лайном небагато краще - але принаймні я могла робити те, що хотіла, і в мене не було психіатрів, докторів, дослідників та стажистів, які роблять свої траханні справи, свої лайнові тести, та свою дебільну працю. Принаймні, я могла одягнути те, що хотіла, та піти туди, куди хотіла, і мені не потрібно було носити цю дідькову прикрасу від керівництва." Вона намацала металевий браслет датчику відстеження на лівому зап'ясті. "Відтрахайте це 'позначення' геть від мене". Вона штовхнула стілець знову, та впилась поглядом у Шарон, яку вона не хотіла, знаючи, що в камері їй більше робити нічого.

Шарон з очікуванням глянула на свій планшет. "Я на мене, твоя депресія стає більш тяжкою, та, ох…"
Обличчя Маріси трохи тремтіло, доки Шарон перегорнула декілька сторінок на планшеті, але вона чекала кінця речення.
"Напевно, у вас також розвиваються серйозні проблеми з самоконтролем та гнівом…" Шарон знову підвилась під розлюченим поглядом Маріси.

Маріса, насміхаючись, скинула руки доверху. "Срати-калатати, докторе. Я думаю, ви вилікували мене і усіх від усіх проблем у радіусі п'ятдесяти футів! Так, означає це, що ти будеш наступною, кого замкнуть в однієї з цих кліток? Це має бути насправді чарівним лайном!"

Шарон намагалась стримати своє здивування. "Я… простить, що?"

Маріса знову почала широко крокувати по кімнаті. "Візьміть людину. Дайте їй можливості змінювати реальність, але так, щоб це траплялось лише випадково, та згідно з тим, що вона думає. Хай у неї не буде над цим контролю. Хай вона побачить, як її батько помре через її випадкову думку."

"Далі, закрийте її в клітці та зменшить її вибір до 'якою дурницею будемо маятись сьогодні?' та 'яке лайно ти бажаєш сьогодні на обід?' - та, звичайно, у неї будуть такі саме проблеми з самоконтролем. Звичайно, вона розлютиться. І, звичайно, вона буде у депресії."

"Що ви очікували? Що я буду веселим послом з чарівної щасливої країни сонячного світла та райдуги? Чи повинна я обернутися, та розповісти вам, яка ти насправді блискуча, як діамант, та ти гарно розумієш, як мене вилікувати? Та трахни сама себе." - Маріса штовхнула стіл. Вона не знала, що ще сказати, але і не бажала зупинятись.

Шарон відповіла. "Звичайно, вас не вилікують 'миттєво' - я не чудотворець. Але якщо ви будете трохи працювати зі мною, ви зможете змінити ваш план лікування, і це допоможе вам не бути такою депресивною та гнівною, або хоча б вам не стане ще гірше."

Маріса знову почала говорити. "Ні, ви нічого не можете. Це лайно, та ви це знаєте."

Шарон зітхнула. "Я знаю, що ви не довіряєте психіатр…"

Маріса знову перетнула її. "Я не довіряю вам. Не психіатрам. Вам."

"Особисто мені? Чому?" - запитала Шарон.

Маріса впала в сидяче положення на ліжко. "Не особисто тобі. Вам та всієї вашої організації. Ви тримаєте мені під замком тут. І ви кажете про 'зробити мені краще'. Ти навіть не можеш залишити мене на хрін самою. Знаєш, як зробити мені краще? Залиште мене, і це буде краще. Мені подобається такий план лікування - ти можеш назвати його 'найбільш очевидною відтраханою штукою у світі', та запатентувати це у роботі з рештою в'язнів та іншим."

Шарон відповіла: "Ті знаєш, що ми не керуємо в'язницями. Маріса, багато з наших, ох, пацієнтів, загинули би або вбили би дуже багато людей, якби ми б не чіпали їх. Як би там не було, я думала, що ви скажете, що життя не краще, якщо постійно залишаєшся на самоті."

Маріса насправді не мала гарної відповіді на питання. Здираючись, вона почала терти очі. "Так, добре, все дійсно набагато краще. Так, це не в'язниця, так якого біса я не можу піти звідси? Чому мені слід носити цей клятий браслет та номер, та ще, мабуть, хріновину, яка зі мною слідкує?"

Шарон заглянула прямо в очі Маріси. "Ви знаєте про небезпеку, яку ви можете заподіяти людям, навіть якщо ви не будете бажати цього. Я не думаю, що ви дійсно це бажаєте."

Відвернувшись, Маріса відповіла: "Ти в ніякого дідька навіть не знаєш, чого я бажаю. І я не знаю, чого я бажаю. Но я знаю, що я не бажаю цього життя," - закричала вона. - "Я бажаю залишитись в спокої."

Шарон зачекала хвилину, доки Маріса трохи заспокоїться, а потім сказала: "Схоже, у вас немає нічого такого, але мені слід вас спитати. Чи відчуваєте ви бажання причиняти собі біль?"

Маріса не знала, що їй зараз зробити - заплакати, або розбити телевізор. "Я не бажаю вбивати себе або заподіяти собі шкоди, дурепа. Я - людина, а люди бажають вижити, а не вмерти. О святі яйця! Я не заказувала собі цього довбаного 'бажання' існувати, але ця клята штука є. Поверніть мені мої гроші."

Шарон зробила декілька поміток у своєму планшеті. Маріса пробубнила щось собі, і Шарон попросила її повторити.

Маріса сказала: "Я не бажаю помирати. Ніхто не бажає цього. Не насправді."

Шарон подивилась на неї з насмішкою: "Що?"

Маріса майже вистрибнула з ліжка, стукнула стіл, подивилась на Шарон, і, ридаючи, закричала: "Я не хочу вмирати - я не хочу цього довбаного існування зовсім, розумієш? Життя було б краще, якби б я не народилась, і нічого з цього довбаного лайна не трапилось би."


Шарон оглянула пусту кімнату, питаючи себе, що вона тут робить. Вона виглядала як камера збереження гуманоїдів, але тут не було ні ліжка, ні телевізору, ні меблів, ні іншої фурнітури - крім крісла, у якому вона сиділа, та стандартного столу, прикрученого до підлоги. Вставши, вона злегка поштовхалась трохи на ногах, і майже не впала назад, намагаючись відновити баланс, тримаючись за стіл.

Після декількох глибоких вдихів, вона швидко підскочила до виходу, намагаючись сказати собі, що вона не панікує. Озирнувшись навколо коридору за межами камери, вона побачила, що сусідні пости безпеки були порожні. Пройшовши через двері посту безпеки, вона підняла з робочого столу телефон, та зателефонувала до керівництва.

"Доктор Палмер? Це Шарон. Мені здається, що я була оброблена амнезіаком. У моєму графіку написано, що…" - вона дістала блокнот з кишені, і промайнула декілька сторінок - "що на цей час я була призначена на інтерв'ю з, еее, SCP-055? Я на посту безпеки поза камерою об'єкта."

Відповідь прийшла через декілька секунд: - "…що? 055? Залишайтесь на місці, Шарон. Я вислав до вас медичну команду. Не рухайтесь."

Шарон повісила телефон, та сіла у кріслі поста безпеки, чекаючи медичну команду. Вона оглянула плексиглас на дверях камери збереження, та, не знаючи чому, почала гірко плакати, відчуваючи, ніби вона вона втратила щось цінне.

Якщо не зазначено інше, зміст цієї сторінки доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike 3.0 License