Ця стаття є перекладом
— Еле, закінчилось.
Ліну Марнессу більше дев’яноста років та останні десять із них він не міг встати в повний зріст. У розквіті своїх сил він був наче вежа, два метри у висоту, з будовою тіла боксера. Майже жодна людина, яку він зустрічав у своєму житті, не могла подивитися йому в очі, а якщо й дивилася, точно не могла сказати «ні». Хвороба потрохи з’їдала це все протягом років. Зараз він почуває себе так, наче він живе на дні глибокої ванни, кожен кого він зустрічає дивиться на нього з висоти слизьких, неприступних, стін та ніхто не може спуститися йому на допомогу. Він провів останню мить свого життя згорнувшись, як вмираючий павук, заздалегідь змінюючи колір шкіри на трупний. Це ще могло би бути стрепним, якби він втратив глузд, але він пам’ятає яким він був раніше: повним енергії, лідером. Він змінював курс катастрофічних подій на краще, добивався справедливості. Він захищав людей.
— Еле, можеш прокидатися.
Але зараз, теплий вітер проходить крізь його знебарвлене волосся, а на тіло падає пряме сонячне світло, наповнюючи його теплом, як тонік. Він на дворі; пройшло занадто довго часу відтоді як він востаннє був на дворі. Коли він розплющує очі, він бачить перед собою його озеро, те що на північному заході, яке кожного літа було тут лише для нього. Він на човні, його човні, лежить на ковдрі, постеленій на палубі. За декілька кілометрів від них стоїть маленька озерна домівка, пуста.
Це ідеально. Він не знав, що в нього були сили аби безпечно покинути лікарню, не кажучи вже про таку далеку подорож. Але якщо б він обдумував де провести свої останні моменти, він, скоріш за все, обрав би саме це місце.
— Ти мене пам’ятаєш?
Марнесс дивиться очима, що кожної миті зміцнюються. Жінка, що розмовляє з ним, сидить на палубі поруч, уважно на нього дивлячись. Перед нею відкрита велика коробка, повна медичного приладдя, за ним лежить легкий піджак, у жінки засукані рукава, щоб не заважали працювати. Поки він на неї дивиться, вона акуратно позбавляється голки.
Слабкий спогад випливає на поверхню свідомості та набуває форми. Жінка вдвічі старша за те, якою він її пам’ятає востаннє, та виглядає на стільки ж впевненішою. Було б важко її забути. Він навчив її всьому, що… Ну, усьому що він міг на той час загадати. Він пам’ятає її як польового агента. Він пам’ятає як відправляв її в Пекло, не один раз.
— Маріон.
— Еле, — м’яко пояснює жінка, — ти помер. Ти помер у кругу сумуючої сім’ї. Вони тебе дуже любили і вони над тобою горювали. Вдаваний похорон через декілька днів, але, на жаль, ти не будеш на ньому присутній. Тепер ти мертвий та ось що на тебе чекає далі.
— Маріон. Хатчінсон, — Марнесс відчуває як золото розтікається по його кісткам, немов чудодійний сік.
Тепер її фамілія Вілер, але вона його не поправляє.
— Коли ти пішов із Фонду, Еле, ми зробили для тебе те саме, що ми робимо для всіх із нас, хто йде у відставку, те на що ми всі погодилися, коли до нього вступали. Ми дали тобі ліки, які змусили тебе забути. Коли ти востаннє вийшов за двері Фонду, уся робота, яку ти для нас зробив, гарна робота, робота, яка рятувала життя, зникла, та твоя легенда, ставлячи точку за цими роками, стала реальністю. Саме цьому ти провів усю свою відставку вірячи, що ти колишній голова відділу ФБР. Це те, що ти бажав, те, що ми бажаємо, те, на що ти дав згоду.
— Але ти, єдиний, дав згоду також на дещо інше. Зараз ти вже повинен починати згадувати, на що саме. Я зробила тобі ін’єкцію сироватки, яка змушує процес старіння людського організму дати повний назад, вона впливає на все: органи, тканини, спогади. Скоро ти почнеш мене наздоганяти. Згадуєш?
— Так, — буркнув Марнесс, розмито це пригадуючи.
— Ти віддав нам останні 12 годин свого життя. Ти попросив повну та щасливу відставку, на яку ти повністю заслуговував… Але зараз, один останній день, ти знов працюєш на нас, для тебе є єдина, конкретна, справа. Вона тут, зі мною, у письмовому вигляді, бачиш? Впізнаєш свій підпис та мій? Я була свідком.
— Так.
— Ти пам’ятаєш хто ти?
— Доктор Лін Патрік Марнесс, співробітник Фонду, — каже він, — засновник Управління Антимеметики.
Вілер із полегшенням посміхається. Вона рада бачити його знов.
— Нам потрібні деякі твої спогади, — пояснює вона, — спогади який більше ні в кого, крім тебе, немає і які сидять настільки глибоко, що ми не можемо дістатися їх не вбивши тебе. Тому саме цим ми будемо займатися сьогодні. Ми дістанемо з тебе ці спогади та коли ми закінчимо, ти будеш мертвий.
Марнесс уже почав регресувати в часи, коли він сам запустив цей процес. Він пам’ятає, дуже чітко, як відкрив цю загадку у своїй голові, темні плями, які він не міг пояснити чи безпечно до них дістатися за допомогою хімічних речовин або фізичних технік. Він пам’ятає, як відклав цю тайну на сьогодні.
— Що сталося в 1976? — питає Вілер.
*
Марнесс сідає. Його шкіра очищається, а дихання поліпшується.
Він почувається, наче його мозок ділить навпіл червоточина, бо його очі дивляться в різні часові періоди. У правому оці він бачить озеро й човен, на якому він вмирає; у лівому він бачить до болі знайомі обличчя та місця з минулого. Барт Х’юз із його посмішкою, товстими окулярами та дитячим обличчям, на вигляд, наче дитина, яку одягли в костюм дослідника Фонду; оригінальна команда Зони 48, кожен із них гарний технік, але разом вони безнадійно погана команда із софтболу; молода Маріон, зі сталевими нервами та лазерно точним умом; люди в костюмах, оперативники МОГ. Й усюди папери, море серійних номерів.
Він починає говорити.
1976 був роком, у якому він заснував цей департамент. Він організував усе за єдиний мозковий штурм упродовж одного легендарного тижня, пропрацьовуючи усю наукову складову та дистилюючи перший хімічний мнестик, за допомогою вручну обраного тріо асистентів, перших дослідників Антимеметики. На той час не було виявлено жодного антимеметичного SCP, уся операція була пострілом у темряві, але, попри все, команда одразу натрапила на золото. Пасивні інформаційні чорні діри, активні хижі поглиначі інформації, черви, що покривають людську шкіру, наче пилові кліщі, яких неможливо запам’ятати… Заразні погані новини, секрети, що бережуть самі себе, живі вбивства, Чайнатуни.
Вілер цікаво чи може бути з головою Марнесса якась ще більш серйозна біда. Його версія подій безнадійно романтична. З досвіду Вілер, ніхто не згадує роботу на Фонд із теплом.
— Але все це було надто швидко, — каже Марнесс, — розробка процедур здержування займає набагато більше часу, ніж це зайняло тоді в мене. Фонд загалом набуває десь із дюжину SCP на рік. Я знайшов цю ж кількість за рік майже власноруч. Це було надто легко. Наче я вже колись знав про них та просто знов їх згадував.
— Тоді… Одного дня я зрозумів, що не пам’ятаю свого життя до Антимеметики. Я знав, що я був оперативником Фонду вже десятки років, інакше в мене б не було дозволу на створення власного департаменту, але крім цього не було нічого. Це була стіна в моїй пам’яті, яку не могли подолати навіть мнестики. Я пішов до паперових архівів, знайшов своє особисте діло, та…
Марнесс збивається з думки. Не тому що він забув що казати далі, це навмисно. Бо саме це з ним і сталось.
— Ти прокинувся за своїм столом, половиною робочого дня пізніше, нічого не пам’ятаючи, — каже Вілер. — Цю петлю ти повторював понад десяток разів, доки хтось не зрозумів що коїться і не вибив тебе з неї.
Вілер усе це знає. Файл усе ще існує та антимеметичний ефект усе ще вкриває його частину. Усе це би вирішилося за секунду, якщо цю частину можна було б прочитати.
Марнесс продовжує:
— Коли я зібрав усі докази, я знайшов… Прогалину. Як пазл, у якого видно лише сторони на кути. Тому я зробив єдине на що був здатний, я подивився на її форму. Та, разом із Бартом Х’юзом, сформував теорію.
— Це не перше Управління Антимеметики. До 1976 було ще одне. Я був частиною цього департаменту; можливо, я їм керував. Абсолютно точно я єдиний відомий вцілілий із нього. Щось сталося з тією командою. Якась антимеметична сила прожувала та ковтнула саму ідею Управління Антимеметики. Для мене все обійшлося легко — я вижив. Інші, ким би вони не були, пропали без сліду.
Вілер киває:
— Це ми вже знаємо. Я була там, коли ти писав нотатку, пам’ятаєш? Питання відоме. Це саме відповідь на нього ми не можемо дізнатися, не вбивши тебе. Це відповідь, на яку ми чекали всі ці роки. Я тут, щоб запитати тебе: Що. Сталося?
Марнесс заплющує праве око й морщить обличчя, намагаючись згадати. У нього не виходить.
— Її там не має. Ти не відправила мене достатньо далеко, у моїй голові все ще стоїть ця стіна. Я пам’ятаю що питання є, але я не пам’ятаю відповідь на його. Мені треба більше.
Вілер протерла його руку та ввела йому ще 10 років.1
*
Марнесс виглядає як інша людина, як тільки друга доза класу Х дає ефект. Зморшки на його обличчі розпрямляються, на руках знов з’являються м’язи, але Вілер знадобилася мить щоб збагнути причину: вона завантажила в нього перехід від офісного робітника назад до польового агента. Марнесс регресував трохи далі ролі керівника, світу, у якому проблеми вирішувалися правильно підібраними словами, до часів, коли він виживав завдяки фізичній підготовці, ситуативній пильності та практичному досвіду.
Уперше за багато років Марнесс встає на ноги. Він сканує поглядом оточення, вивчаючи спокійне золоте озеро навколо себе, небо та човен. Він не сідає назад. Він розрівнює свою лікарняну сукню, бажаючи щоб у нього зараз був светр та, зокрема, риболовне знаряддя. Він пускає пальці крізь своє нове, старе, волосся. До нього повертаються бакенбарди.
— Ми не одразу були частиною Фонду,— каже він. — Перше управління Антимеметики було проєктом армії США. Ми оперували паралельно із проєктом Манхеттен під час Другої Світової Війни. Ми називали себе Немислимі.
— Це почалося як експеримент із передової пропаганди. Ціль була — пройти крізь фізичний конфлікт та розірвати ідеологічну машину, стерти саму ідею нацизму. Через два роки ми достатньо пропрацювали теорію щоби перетворити завдання на суто інженерну проблему. Через ще два роки ми вирішили й інженерну проблему, те що ми збудували було дуже особливою бомбою.
— На жаль, ми не розуміли що створили. Тоді в нас не було мнестиків чи жодного іншого способу захистити себе. Ми не розуміли, наскільки далеко наперед треба мислити, коли працюєш із такими технологіями.
— Нас затягнуло в петлю. Як у підручнику. Ми побудували немислиму бомбу та зробили тестовий вибух… І вона бездоганно спрацювала. Бомба знищила сама себе, стерла власну успішну детонацію та розплющила всі знання, що були покладені на її будівництво. Ми забули що взагалі створили бомбу та почали спочатку.
— Але треба віддати нам належне, ми достатньо швидко зрозуміли що сталося. У нашому прогресі тепер була прірва в чотири роки та жодного способу її пояснити. На той час, коли ми зібрали всі уламки знов, війна майже закінчилася. Нацисти були переможені конвенційними засобами, а японців зламали першими атомними бомбами. Тому ми закінчили другу антимеметичну бомбу та після цього просто сіли на неї.
Маріон Вілер довго мовчить.
— Армія США, — із сумнівом каже вона, — секретно розробляла антимеметичну зброю ще з 1940-х.
— Ще як розробляли, — відповідає Марнесс більш ніж просто з натяком на гордість у голосі.
— Звісно, жодна людина у світі не може підтвердити це.
— Так, — каже Марнесс, з посмішкою якої в нього не було вже десятки років. — В тебе є лише моє слово. Мило, да? Тим не менш, саме це причина, з якої ти повернула мене до життя, чи не так? Задля ще однієї гарної історії про війну. Боже, як я скучив за розмовами про роботу.
— Я повернула тебе до життя, тому що мені потрібна відповідь на дуже специфічне питання, — каже Вілер. — Хоча в якомусь сенсі ти вже на нього відповів. Ви застосували бомбу, так? Старе управління Антимеметики…
—… Немислимі…
—… підірвали себе. Якимось чином.
— Все так, — каже Марнесс.
— Заради контексту, — далі каже Вілер, — я роблю припущення, що вони знали що робили другого разу. Я припускаю, що це не було випадково.
— Не було, — каже Марнесс.
*
Переміщена в часі частина мозку Марнесса зараз стоїть на якорі в семидесятих роках, та Справжня Історія Нових Немислимих для нього, наче розгорнута книга. І він читає:
— Після війни друга бомба роками збирала пил. Ми почали робити замальовки покращеного дизайну третьої бомби, але приблизно водночас нагляд за нами став потрохи пропадати. Ми досягли мети нашого дослідження, закінчили виробництво та нового завдання надано не було. Фінансування стало нестабільним та ми не могли зрозуміти чому. Не було зрозуміло, чи наглядачі проєкту взагалі знали чим ми займалися. Чи взагалі пам’ятали за наше існування. Це, звісно, був побічний ефект від дослідження, але ми не мали жодного засобу боротьби з ним у той час.
— В 1951 в Оджай, Каліфорнії, було засновано культ. Він був… Неправильним, усе стосовно нього було просто неправильним. За лічені дні він став національним феноменом та продовжував зростати. Він був у всіх новинах. Може, якщо б таке розповсюдження зайняло декілька місяців — у це ще б можна було повірити, але за декілька днів повернути це було просто неможливо. Ми, усією командою, побачили що ідея поза цим культом була напрочуд заразливою. Вона була протилежністю немислимого, вона була незабутня. Ми знали, що саме для цього була створена наша бомба. Ми запропонувати начальству цей напрям. Але наказ не послідував.
— На той час, коли почався спалах, ми були лабораторією армії США, до мозку кісток. Через вісім днів після початку кризи нас «придбав» Фонд. Усі засекречені дослідження, усі матеріальні ресурси та всю верхівку відповідального персоналу, включно зі мною. Усім не згодним стерли пам’ять та відправили назад до армії. Через двадцять годин після передачі нас Фонду, ми запустили другу бомбу, та культ зник. Ніхто його не пам’ятав, ніхто не пам’ятав що був його частиною, жодне життя не було втрачено. Цілковито чиста детонація.
— Саме після цього все по справжньому почалося. Як тільки ми почали працювати на Фонд, темп досліджень зріс. Кожна нова відкрита технологія виявляла нових прихованих SCP. Я пройшов польові іспити Фонду та відправився ловити привидів. Моє життя перетворилося на Сутінкову зону. Я…
Марнесс важко моргає. Він заплющує одне око, потім інше.
— Тепер я пам’ятаю всіх цих різних людей, — каже він. — Таке враження, що моя пам’ять зараз у стерео. Майже всі антимеметичні SCP яких ми спіймали до стирання у 76-у, ми спіймали знов майже одразу після. Отже, я пам’ятаю два протоколи здобуття на кожного. Я пам’ятаю дві команди Антимеметики й не пам’ятаю яка до якого періоду належить. Ти пам’ятаєш Голді Ярроу? Невролога? Вивчав аномальне прискорення втрати пам’яті… написав на цю тему цілу бібліотеку…
Вілер не пам’ятає.
— Доктор Оджобіру? Джулі Стіл?
— Еле, це важливо. Ти у вірному місці своєї хронології, аби вже пам’ятати що сталося?
Марнесс фокусується. І дізнається, що у вірному. Щось змінюється в його очах, коли він припиняє згадувати. Він говорить повільніше, його голос майже переходить на шепіт:
— Є SCP якого ваш відділ ніколи не бачив. SCP якого мій відділ не міг стримати. Втікач. Саме цього ти хотіла, так, Маріон?
— Так, — каже вона. — Це саме та інформація, заради якої я тебе вбиваю.
Вона затихає на деякий час, залишаючи проміжок, аби вибачитись, якщо б вона відчула що на це є нагода.
Марнесс дивиться Маріон в очі. — Воно поїдало мій відділ заживо. Воно накинулося на нас так швидко й суворо, що єдиним способом зупинити його була самоліквідація. У нас не було ядерки на зоні, та, у ретроспективі, мені тепер очевидно, що це тому що воно передусім сжерло нашу ядерку.
— Якщо ти знаєш що воно є, воно теж знає про твоє існування. Чим більше ти дізнаєшся про нього, тим більше воно знає про тебе. Якщо ти можеш його побачити, воно може побачити тебе. А ти можеш його бачити, ти дивишся на нього увесь цей час.
Вілер раптово почала гостро усвідомлювати своє оточення.
На човні лише вони вдвох. Човен стоїть на якорі більш ніж у кілометрі від будь якого берега озера. Вона не привела із собою жодного підкріплення. У її мозку наче тріщить радіація. Вона не…
Червоний прапор. Чому я не привела жодного підкріплення? У цьому не має сенсу.
У домівці біля озера мусить бути команда. Зі мною на човні мусить бути оперативник МОГ та медик. Та інший човен. Як мінімум. Я справді тут на самоті? Чому я так зробила?
Вона бере до рук пістолет, але поки не цілиться в Марнесса.
— Де воно? Воно в тобі?
Голос Марнесса стає спішним. Він знов заплющує оба ока.
— Знищення всієї інформації про ньго, це єдиний спосіб у який можна його знищити. Відновлення моєї пам’яті це гарантований метод повернути його назад!
Воно в його очах. Скоріш за все в лівому оці. Вілер відступає до іншої сторони човна, наводить приціл на середину голови Марнесса та каже:
— Ел. Ти ще там?
— Це ще можна виправити, — Марнесс шипить, падаючи на коліна. Він тримає очі заплющеними та сліпо, на дотик, повзе вперед, на ліктях та колінах.
— Еле, тобі потрібно розповісти мені що це таке.
— Це протилежно тому що нам треба зробити, — каже Марнесс. — Тобі треба підірвати ще одну бомбу.
— В нас немає цієї бомби. Ми втратили цю технологію… — починає Вілер.
— Вона завжди у вас була! На Зоні 41 є інженерна лабораторія. Ти це знаєш. Підземний комплекс розміром із футбольне поле. Не тронуте та ніде не задіяне. Чому? Подумай про це. Там встановлена ваша бомба.
— Але це просто відкине нас до самого початку. Якщо ми підірвемо бомбу, — каже Вілер, прекрасно усвідомлюючи, що вона в тисячах кілометрів від неї та шансу дістатися туди вчасно все одно не має, — як ми будемо утримувати цю штуку?
— Ми не будемо, — кричить Марнесс. — Ми не можемо, взагалі! Ти не розумієш? Увесь відділ у петлі! Ми засновуємо відділ, стрімголов врізаємося в цю штуку та вона або пожирає нас, або ми знищуємо самі себе в цілях самозбереження. Ідея антимема стара, як саме явище забування. Людство потрапляло в петлю цієї проблеми знов і знов задовго до сорокових. Мабуть сторіччями!
Він наосліп нащупує пальцями аптечку. Уже запізно.
На очах Маріон чорний педипальп, покритий темними волосками, розмахуючи виривається з лівого ока Марнесса. Марнесс кричить. Досі на колінах, він бере педипальп обома руками та намагається його зламати, але він твердий, наче має всередині кістки.
— Що це? — кричить Вілер. — Це не може бути вся історія. Звідки воно, чого воно хоче? Воно може мислити, говорити?
— Допоможи…
Друга павуча нога, набагато довша та тонша, з великим згустком крові, вилізає з трахеї Марнесса, руйнуючи його горло та знищуючи голосові зв’язки. З нього виривається булькаючий звук. Третя нога, наче спис, вистрілює з його живота.
Маріон стріляє йому в голову. Марнесс м’якне, падає вперед, потім піднімається знов, на трьох павучих кінцівках, наче він лялька, яку контролює щось гігантське та невидиме. Його руки підіймаються, наче до них прив’язані нитки.
Вілер примружується. Вона робить ще декілька пострілів прямо над головою Марнесса, у тіло ймовірного ляльковода, та вистрілює залишок магазину в небо. Весь човен вібрує, разом із поверхнею озера, наче від інфразвуку, чи локального землетрусу. Човен жорстко труситься та починає підніматися над водою, піднятий ще більшою кількістю невидимих кінцівок.
Вілер ховає пістолет назад у кобуру та тягнеться до коробки з ліками, витягуючи її з-під левітуючих ніг Марнесса. Там є відділ з амнезіаком класу В, швидко діюча речовина, у формі сироватки. Шляхом швидкої ментальної арифметики вона розраховує дозу, набирає її до шприца та, трясущимися руками, вводить її у вену на зап’ясті. Човен піднімається далі. Чим би не була ця потвора, вона колосально висока, або, можливо, літаюча.
Вона, звісно, досхочу накачана мнестиками. Інакше вона просто не змогла б нічого із цього сприйняти. Медична література Фонду, у найбільш наполегливій формі яка тільки можлива, не рекомендує використовувати обидві субстанції в одному мозку одночасно. У найкращому випадку вона опиниться в лікарні.
Вони в тридцяти метрах над поверхнею озера, десять поверхів. У її лівому оці розвивається колючий біль. Вона скидає із себе чоботи та відкидає пістолет. Вона підходить до краю човна та, десь секунду, у зневірі, міркує над висотою падіння. Вона стрибає.
Через дві, змущуючі зупинитися серце, секунди вільного падіння вона вдаряється о поверхню води. Зіткнення, наче холодний удар молотка, вибиває її з тями. Коли вона опиняється на поверхні вона вже не пам’ятає, звідки вона впала, чи чому. І так само, створіння розміром із хмарочос, що забрало життя Марнесса та човен, забуло про неї.
— Якого біса, — вона задихається, просуваючись по воді. — Якого біса, де в біса?
Над нею нічого не має, жодного пояснення. Тільки симптоми коктейлю із хімікатів у її організмі дають їй гадку того, що сталося — почуття, наче в її мозку десь сотня гарячих спайок, та біль і знесилля, що розповсюджуються по всіх її кінцівках. Вона хоче померти.
Пливи, каже частина її мозку. Дістанься берега. Потім можеш померти.
*
Евакуаційна група знайшла її непритомною на березі озера, коли сонце вже сідало. Вони стабілізували її в гелікоптері та доставили її до Зони 41 для осмотру й очистки організму.
Вона проводить цілих вісім днів вдома, детоксифікуючись: жодних мнестиків, амнестиків, контакту з небезпечними, пошкоджуючими пам’ять SCP, жодних робочих зустрічей. «Ніякої роботи», даремно каже їй лікар.
Це далеко не перша зникла із життя Вілер подія, та вона не перша співробітниця відділу антимеметики з таким досвідом, але вже знайоме почуття не становиться від цього менш тривожним. За протоколом, вона пише звіт про все, що може згадати. Пробіл у її пам’яті складає приблизно тринадцять годин.
Вона додає цей звіт до великої, складної мапи Зниклого Часу, яку колективно складає весь відділ. Це мапа прогалин, та вона стає достатньо великою, щоб на ній почали формуватися ледве помітні шаблони. Становиться видимим силует ворога, або, можливо, групи ворогів.
Коли вона опитує евакуаційну групу пізніше, ніхто не пам’ятає, хто саме активував аварійний маячок, що їх викликав. До того ж, маячок відключився сам по собі задовго до того, як вони приземлилися на озері. Гідний вчинок зроблений кимось, чиє існування тепер відоме виключно через нього.
Лише через декілька тижнів Вілер відкрила найбільшу нову прогалину у своїй пам’яті:
Хто заснував Управління Антимеметики? Коли?
*